Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Великі університети, як комунальні підприємства-монополісти і бюджетні організації, полюбляли заноситися перед своїми клієнтами; любили пишно похизуватися своєю владою; змусити людей чекати, здогадуватися, турбуватися; пережити всі можливі хвилювання.

Містер Меррік спохмурнів. Спершу, побачивши велике фото автопсії, повішене над столом секретаря у кутку… Сім лікарів злетілися до трупа. Усі череваті, з обвислими підборіддями, виглядом схожі на зграю білих пеліканів. З мішками під очима… купа жирних духів, загорнених у саван. Труп також був надто повний. Навіщо цьому птахові розтин? Кожен з першого погляду побачить, яка його вразила недуга – він був ненажера. Може цих мудрагелів чогось навчить доля товстого мерця, і вони сядуть на дієту з сиру і шпинату, перш ніж комісія покладе їх на кам’яну плиту й обшукуватиме їхні місткі пуза, щоб примножити славу materia medica… які ж то недоумки – ці масні товстуни!

Тимчасово покінчивши з автопсією, нетерплячий відвідувач декана Вітлі задивився на назви великих книг у шафі неподалік… "Нервові недуги" Симпсона… старий бовдур. Його нісенітниці треба читати зі словником. У всіх тих чотирнадцяти фунтах деревинної маси немає і двадцяти слів з менш ніж десятьма складами… "Настирливі ідеї" Маунта… Чому ці бевзі вважали, що писати зрозуміло – ненауково, а цікаво – негідно? А щодо настирливих ідей, то старий Маунт сам був психом – одним з тих безумців, що обстукували кожен третій телеграфний стовп своєю паличкою і плювали на пожежні крани. Кажуть, що, пропустивши один, він мусив повертатися. Розум майже як у Бровка. Авжеж, Маунт мусить бути справжнім авторитетом в царині настирливих ідей!

Високий, жилавий студент випірнув з обителі декана і, розпашілий, чотирма хвацькими кроками перетнув кімнату і грюкнув дверима. … Ручаюся, що ці двері пережили таке не вперше!

Не бажаючи знову братися за інвентаризацію книжкових полиць, містер Меррік розглядав кістляву дівку, що торохкотіла друкаркою. Та була смаглява і понура; стуливши губи паскудною маленькою розеткою, вона кліпала очима без вій, дихала гострим носом… Було легко побачити, що вона робила – писала листа якомусь бідному телепневі з запрошенням прийти о дев’ятій на зустріч з деканом… Їй належало б додавати постскриптум, що йому доведеться просидіти пів гарного червневого ранку в цій темній дірі, чекаючи, поки його шеф дочитає "Фрі прес", обстриже нігті, здійме ноги зі столу і натисне на дзвоника, щоб впустити прохача.

– Декан Вітлі запрошує вас, містере Мерріку.

– Містере Мерріку, – промовив декан Вітлі, після того як Боббі сів на стілець, запропонований йому, – я мушу по-товариськи поговорити з вами. Упродовж перших кількох тижнів минулого семестру ви, як повідомляли мені, подавали надії на винятково успішну кар’єру в медицині. Незабаром після іспитів у середині семестру, які, я бачу, ви склали з найвищими оцінками в класі, ваше навчання покотилося вниз. Ви швидко використали всі свої прогули. Стали байдужими й роздратованими. У чому річ?

– Ви бачите, що свою роботу я виконував посередньо, сер.

Декан Вітлі похитав довгим, кістлявим пальцем.

– Атож! Посередньо! Ви бажаєте стати посереднім лікарем?

– Ну – якщо питання ставити таким чином – то, звісно, ні.

Декан відхилився назад у своєму обертовому кріслі і зчепив руки за головою.

– Ваш випадок дещо незвичайний, Мерріку. Ви спадкоємець, на якого чекають велетенські статки. Усі ваші друзі були здивовані, що ви прийшли сюди. Ви могли вибрати лінію найменшого опору і грати собі в поло. Але ви поринули в роботу з ентузіязмом, що надихнув усіх першокурсників і змусив наставників віддавати все, що вони могли. Але тепер – що трапилося з вашим духом? Чи можемо ми допомогти вам знову повернутися до праці?

Боббі м’яв кільця платинового годинникового ланцюжка, звісивши голову.

– Ви маєте рацію, декане Вітлі. Думаю, що саме новизна спершу наснажувала мене.

– Так, але гляньте сюди! – Декан перевернув аркуш з табелями і підіпхнув його до протилежного кінця столу. – Просто простежте за цим рядком від першого дня до канікул на День подяки. Там немає жодного прогулу! Ви не прогуляли й одного заняття!.. Дійдіть до кінця і подивіться, скільки навчальних балів ви втратили!.. Що сталося на День подяки чи приблизно в той час?… Можливо, ви потребуєте лікування – хай яка буде причина. Ви подаєте надто багато надій, і ми хочемо вас врятувати, якщо це ще можливо!

– Я просто втомився. Надто марудна ця справа.

– Вона не була марудною раніше!

– Думаю, що приблизно в той час я почав помічати це.

– Чи думали ви колись покинути навчання?

– О, ні сер! Цього я не зможу!

– Чому ж? Ви ж не прагнете стати звичайною посередністю, чи не так?

– Думаю, що мені доведеться вдовольнитися цим. У мене ж буде чимале товариство?

Декан покрутив у руках ніж для паперу і, спохмурнівши, позирнув презирливо.

– Як неймовірно прикро!.. Безумовно, цілковито звіритися ви мені не схочете, як і дати змогу допомогти вам?

Боббі підсів на краєчок крісла і взяв капелюха.

– Ви ніяк не зможете допомогти. Дякую за небайдужість. Я спробую виправитися.

На вхідних східцях він зустрів Досона, медика-першокурсника, з яким був лише ледь знайомий. Досон був сухолицим, глибокооким, обшарпаним хлопцем, який відчайдушно намагався не відставати. Трішки старший від пересічного студента, він стикався з тим, що від нього вимагали більшого, ніж він був здатен. Не так вже й рідко його глузливо ганили наставники, які наче тішилися з того, як здригається він від