Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

сам потерпілий, а з кримінальних справ, що стосувалися інтересів усього товариства, — посадові особи (осавул, довбиш, наказний полковник). Потерпілий мусив оповістити про правопорушення через «обволання», здійснити опит свідків, зібрати докази. Він мав право сам захопити підозрюваного в злочині й привести його до суду. Суд міг застосовувати до підозрюваного тортури. Іноді розгляд справи розпочинався із вмовляння злочинця від мовитися від злочинної діяльності, покаятися в скоєному, принести присягу в церкві тощо. Правдивість показання сторін забезпечувалася присягою («ротою»). Виконання вироку відбувалося зазвичай негайно[282]. Зазначену схему важко спростувати або підтвердити. Вона, з одного боку, цілком відповідає загальній характеристиці кримінального судочинства в князівську, литовсько-польську та навіть козацько-гетьманську добу. Окремі її аспекти базуються на твердженнях А. О. Скальковського. З (іншого боку, прихильники такого бачення здебільшого не наводять жодних прикладів із судової практики Запорізької Січі на підтвердження своєї позиції.

Натомість у літературі на більш-менш документальній основі чимало написано про види покарань, які існували в Запорізькій Січі, але ці питання, як видається, не охоплюються межами предмета нашого дослідження. Зауважимо лише, що катів на Січі не було і присуд виконувався або всім січовим товариством (побиття киями) або функції ката покладалися на іншого засудженого злочинця. Заслуговує на увагу й існування на Січі старовинного, відомого багатьом народам, звичаю звільнення від смертної кари (в Д. І. Яворницького — лише від шибениці[283]), якщо якась дівчина виявляла бажання вийти заміж за злочинця. Докладний аналіз цього звичаю свого часу здійснили О. І. Левицький і М. Є. Слабченко[284].

* * *

Споглядаючи крізь століття на судову практику Запорізької Січі, слід визнати, що саме тут, як ніколи раніше в українській історії, яскраво виявилося розуміння судової влади як публічної влади, джерелом і головним носієм якої є всі повноправні громадяни (в умовах Січі — все військове товариство). Якщо в литовсько-польському судочинстві шляхта, яка ототожнювала себе з народом, лише боролася за контроль над здійсненням судової влади, то на Січі козацьке товариство реально здійснювало таку владу. Демократизм влади загалом зумовлював демократизм судової влади як її невід’ємної складової. Обрання суддів усім військовим товариством та підзвітність їх військовій раді (козацькому аналогу народних зборів) забезпечували народовладдя. Судова влада стала гарантією і необхідною умовою існування демократичного устрою Запорізької Січі, свободи й рівноправності січовиків. Судова влада не відділялася від військово-адміністративної і мала універсальний характер, тобто була здатна, здійснюючи правосуддя, вирішувати будь-які питання в політичній, військовій, релігійній, економічній та інших сферах життя Запорізької Січі. Водночас вищий орган судової влади — військова рада — здійснював функцію контролю за військовою старшиною. Судова влада реалізувалася через найавторитетніших козацьких ватажків і здійснювалася на підставі взаємно визнаних загальнообов’язкових правил. Це зумовило існування системи судових органів, які діяли поза рамками державного втручання Великого князівства Литовського, Московської (Російської) держави, Речі Посполитої, Туреччини й навіть Гетьманщини.

Звісно, не слід й ідеалізувати судівництво Запорізької Січі. Відсутність формалізму й жорстких юридичних процедур, певного професіоналізму судової діяльності та реального поділу владних повноважень нерідко призводила до зловживання владою, обмеження прав учасників судового розгляду, завідомо популістських, але несправедливих рішень. Утім, усі ці недоліки, на нашу думку, перекриваються безперечними здобутками козацької судової демократії, формуванням судової влади, яка загалом користувалася високою довірою населення й утілювалася в рішеннях, здебільшого зрозумілих кожному козакові-лицарю і посполитому.

Розділ 6
Судова влада в Гетьманщині
6.1. Судова влада Гетьманщини в загальноісторичному контексті

Історики вважають XVII і XVIII століття визначальними на шляху переходу Європи до модерного суспільства, часом глибинної трансформації її соціальної структури[285]. Право не лише було одним з основних чинників цього процесу, а й саме суттєво змінювалося в перебігу модернізації, відкриваючи дорогу новим відносинам, пов’язаним з поступовим відходом від станового суспільства, розвитком ринкової економіки та індустріалізації. Ідеологізація права на основі теорій камералізму й природного права, активна кодифікація, остаточне відокремлення судової системи від адміністрації, публічність судочинства, поглиблення професіоналізації та корпоратизації юридичного середовища на базі освіти й «відданості праву як етичному покликанню» (Р. Вортман) — характерні риси цього процесу.

Для України-Гетьманщини це були складні часи абсорбції Російською імперією, що неухильно наступала широким фронтом, обмежуючи українську автономію та поглинаючи й уніфікуючи атрибути її державності — законодавство, адміністрацію, судові установи. Спротив українського суспільства, зумовлений принциповими відмінностями російської й української політичних культур і правових традицій[286], набув особливої форми обстоювання власних цінностей, окремішності української спільноти та зрештою залишків автономії, саме у правовій сфері — через кодифікаційний процес та судову систему[287]. Вдосконалення законодавства й судоустрою було не лише аргументом у політичних змаганнях з Російською імперією, а й