Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

відповіддю на внутрішні виклики, пов’язані з переходом від напіввійськової державної організації до цивільного суспільства. Масштабна кодифікація 1720-1740-х років і судова реформа 1760-х були результатом діяльності пов’язаної з правом частини нової української верхівки — освіченої, патріотично налаштованої, безумовно економічно заангажованої, з усіма ознаками професійної корпорації. Саме ця особливість української правової еліти XVIII ст. кардинально відрізняє її від російської та ставить на один щабель з європейською, зокрема й за масштабністю та концептуальною глибиною спроб реформування правової сфери — насамперед суду.

Тож, обговорюючи проблему судової влади Гетьманщини, неможливо абстрагуватися від історичного тла, яке позначене протистоянням двох політичних, правових і світоглядних систем. Вестернізація Російської імперії, утвореної на межі XVII і XVIII ст. Петром І, насправді багато в чому була удаваною[288]. Адже Росія не позбулась основних рис традиційної московської політичної культури (а разом з нею і правової), що, на думку Едварда Кінана, з якою важко не погодитись, у сутнісних аспектах існує до сьогодні. Це насамперед схильність до кланового, олігархічного правління, яке саме у XVIII ст. завдяки перетворенням Петра І злилося з ієрархічною системою бюрократії, а згодом перетворилося на соціоекономічні угруповання, бюрократичні групи або групи інтересів. Витвором нової імперської політичної культури став «імперський погляд на людину». «Йдеться про суміш традиційного погляду на потребу обмежувати небезпечну вроджену схильність людини до розбещеності й індивідуалізму з бюрократичним сприйняттям “соціальної людини”, чи радше “підлеглої людини”, чия загальна громадянська неблагонадійність вкидала в розпач цілі покоління чиновників»[289]. Це, зокрема, зумовило й примат виконавчої влади в російській історії, а також недовіру до суду й зневажливе ставлення до судових функцій з боку самодержавства, які щиро поділяло російське дворянство, що було зобов’язано своїм становищем лише службі государю й пов’язувало свої інтереси з його необмеженою виконавчою владою. Судівництво сприймалось як «наживочное дело», не гідне дворянства, що в більшості було військово-служилим станом і удостоїлося царської вдячності жертвами в битвах з ворогом[290]. Віра у верховенство виконавчої влади та принижене становище суду — елементи «традиціоналістського образу інституційної поведінки», який у ході модернізації зміг втриматися в Росії[291]. Спроби Петра І створити в губерніях непідвладні воєводам окремі судові установи, які б підпорядковувалися безпосередньо Юстиц-колегії, були приречені на провал, і правосуддя на місцях залишалось функцією адміністративних органів аж до катерининської губернської реформи 1775 р. Інквізиційне, закрите провадження, функціональне розділення між суддею та канцелярією, яке співпадало з соціальним та призводило до залежності непрофесійних суддів від канцелярських службовців — от характерні риси російського судочинства. До того ж більшість воєвод, які відповідали за правосуддя на місцях у період між смертю Петра І та губернською реформою Катерини II, були військовими, те саме можна сказати й про суддівський корпус, що значною мірою був укомплектований відставними військовими[292].

Натомість правова система Гетьманщини (а з нею і система судочинства) базувалась на успадкованій русько-литовсько-польській правовій і політичній традиції, що була органічною частиною європейської (західної, як її визначає Гарольд Дж. Берман) правової традиції. З європейської традиції походили не лише термінологія та методи, а й спільні поняття, принципи і цінності[293]. Основною цінністю стала свобода, базована на праві й власності.

Зрештою протистояння двох правових систем і політичних культур завершилося повною уніфікацією з імперськими українських судових інстанцій, процесуального та іншого законодавства, домінуванням виконавчої влади і нехтуванням відправленням правосуддя. Результатом цілеспрямованої консолідації влади в імперській Росії стало остаточне поглинання приєднаних територій. Експансія вимагала підкорення державного життя військовим і адміністративно-поліційним інтересам, а відтак не терпіла, на відміну від Західної Європи, ані традиції юридичної освіти, ані корпорацій привілейованих і впливових суддів[294].

Водночас тривалий опір імперській експансії та потужне коріння правової традиції Гетьманщини протягом майже 150 років сприяли збереженню автономного судоустрою, власного законодавства, до певної міри незалежної професійної спільноти освічених, досвідчених і авторитетних правників.

Виходячи з тези, що формою реалізації судової влади є правосуддя, метою якого є справедливість, а процесуальною формою — судочинство, яке здійснюється відповідними уповноваженими державою судами, слід звернути увагу на два взаємопов’язаних чинники, що зумовлюють саме функціонування судової влади, її ефективність і сприйняття суспільством, а саме: інституційний (система судових установ) і персональний (особистість судді). Своєю чергою кожне з цих питань є окремою дослідницькою проблемою й потребує аналізу в таких аспектах: система судових установ — ієрархія і повноваження, основні засади судочинства, співвідношення виконавчої та судової влад (по суті — питання незалежності суду), ефективність судової системи; суддівський корпус — стандарти, незалежність, професіоналізація, корпоратизація.

Загальновизнана періодизація історії судочинства Гетьманщини, що поділяє її на два етапи — 1654–1763 і 1763-1780-ті рр., загалом не викликає сумнівів. Але аналіз документальних джерел дає змогу побачити її умовність, позаяк вона відображає лише інституційні зміни в системі судових установ Гетьманщини. І хоча сама судова реформа гетьмана Розумовського є безперечно важливим і знаковим етапом у розвитку українського судочинства, та все ж вона не змінила нормативну базу українського судочинства, зокрема процесуальні засади, систему судової документації, термінологію тощо, базовані на дусі й букві передусім Литовського статуту, а також збірок німецького