Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Морські мрії Вільгельма почалися з тієї самої батькової яхти, яка визначила і долю його старшої сестри Елеонори. Улітку 1906 року Штефан запланував морську подорож родини до Стамбула. Такі подорожі він зазвичай здійснював інкогніто, під псевдонімом «Граф Живецький», аби не витрачати часу на нудні офіціозні церемонії. Ясна річ, Штефан повідомляв про поїздки закордонного міністра Габсбурґів, а той ставив до відома уряд відповідної країни, та протокольних почестей при цьому вже не організовували. Той міністр був поляком, і Штефан листувався з ним винятково польською, підписуючись у листах «Графом Живецьким». Міністр змушений був перекладати Штефанові листи німецькою — мовою офіційного листування.

Під час тієї мандрівки Віллі працював помічником на палубі батькової яхти. Уперше йому довелося самостійно прокладати курс, користуючись секстантом, і застосовувати на практиці знання зі сферичної тригонометрії.

На той момент Елеонора вже закохалась у капітана батькового судна Альфонса Кльоса. Свій роман закохані тримали в таємниці п’ять років, тож під час сімейних круїзів, коли корабель Габсбурґів затримувався в якомусь із портів, вони брали зі собою на прогулянки Віллі. Під час однієї такої вилазки до портових кнайп Стамбула Віллі зустрів своє перше кохання — неймовірно вродливого турецького моряка, з котрим він не міг обмінятися жодним словом. Але вистачило і самих поглядів. Нове почуття було приголомшливе та незвичне. Після того, як вони з Елеонорою і Кльосом повернулися на судно, Віллі непомітно втік на берег, де його чекав новий знайомий, і вони до ранку вештались у порту. Віллі вже не пригадує, що саме вони робили, — мабуть, просто гуляли, тримаючись за руки. А під ранок пішли в досить підозрілий на вигляд заклад і зробили собі однакові татуювання у формі якоря. Наступного дня рука Віллі розпухла, в нього почалася гарячка, й він мало не помер від зараження крові. Та своєї таємниці так нікому й не видав, навіть Елеонорі. Він іще не дуже усвідомлював, що саме з ним трапилося, та інтуїція підказувала, що рідні ледве чи радітимуть…

Хоча Вільгельмів батько Карл-Штефан і мав при дворі репутацію дивака та демократа, навіть він не відразу наважився дати Елеонорі дозвіл на шлюб із морським капітаном Альфонсом Кльосом. Самому архікнязеві теж довелося просити згоди на це у Габсбурзького двору, з погляду якого всі шлюби сестер Віллі були однаково нерівними: й одруження Ренати з польським князем Гієронімом Радзвивілом, і шлюб сестри Мехтильди з князем Ольґердом Чарторийським, і заміжжя Елеонори з моряком Кльосом. Перед шлюбом сестри мусили зректися всіх своїх титулів і права величатися «цісарсько-королівською високістю».

Елеонора та Кльос оселились у родинній віллі на Адріатичному морі. Саме так Вільгельм завжди уявляв ідилію: життя зі вродливим моряком на березі моря. Він любив тепле море і ненавидів холод. Холодними львівськими зимами він розповідав про це особливо часто. До туберкульозу та до хвороби серця, на які він страждав із юності, на старість Вільгельмові додався ще й артрит, який особливо дошкуляв у вологому та холодному львівському кліматі.

Під час Другої світової війни Елеонориних синів мобілізували до німецького війська, й саме завдяки цьому згодом і вдалось урятувати живецький родинний маєток, який у «польської» гілки родини збирався конфіскувати Гітлер. Елеонора та Вільгельм подали до суду і виграли процес, довівши свою «арійськість». Забирати майно у фольксдойче та ще й усупереч рішенню суду Гітлер не наважився, тож Елеонора та Вільгельм отримали чимале відшкодування, на яке змогли жити протягом цілої Другої світової.

Галина їхала ввечері провідати маму. Поряд із Галиною в автобусі сиділа жінка, тримаючи на руках приблизно п’ятирічну дівчинку. Галина пригадала, як вона з мамою їздила цією дорогою, коли ще була такою, як ця дівчинка зараз, і коли ще мешкала з мамою на околиці міста, а не в центрі, у бабці Софії.

— Знаєс, мамо, со в садочку сьодні було, — аж захлиналася від захоплення дівчинка. — Аня дозволила мені полизати свою цукелку, а потім нам усім дали вілсики, і я тепел буду снізинка. Ти мені купис таку білу сукню з колоною і каплонові колготи. Я дузе хоцу каплонові колготи — такі, як в Ані.

— Аня ходить у капронах у садочок? — здивувалася мама.

— Ні, вона мені казала, со у неї вдома є каплонові колготи, і вона одягне їх на свято. А се на свято мама злобить їй мунікул.

— А яку ти хочеш корону: білу чи сріблясту?

— Не знаю, хоцю найклащу. Ти з купис мені найклащу? — і дівчинка притулилися до мами.

Галина намагалася пригадати, як могла виглядати схожа розмова між нею та Аліною тоді, коли Галина теж мріяла про корону і про капрони, проте не могла собі уявити, щоби її мама так само уважно слухала такі дурниці й цікавилася тим, що ж відбулось у садочку. Аліна вважала, що говорити слід лише про справді важливі речі, тому здебільшого мовчала чи лише знизувала плечима у відповідь. Тому Галина та її мама рідко говорили про дрібниці, як це роблять в інших сім’ях, де детально переповідають одні одним, що трапилося за день, навіть якщо не трапилося нічого, вартого уваги.

Коли Галина була маленька, вона ще намагалася переповідати матері, що було з нею за день, але при цьому ніколи не мала певності, чи мама взагалі її чує. Іноді Галині доводилося по кілька разів перепитувати Аліну, щоби домогтися відповіді на якісь свої питання,