Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Він змушений шукати інших шляхів, поки «машина» ще не настільки сильна, щоб викинути його геть за межі доступного для огляду свідомості. Він має спробувати знайти вихід, розбудити сьогодення Я.

Але що залишалось у нього в запасі?

Незалежний Експерт не був відособленою частиною розуму (хоча багато в чому був досить самостійним), і все-таки мав здатність зауважувати те, що інші залишали поза увагою, чи пам'ятати те, що інші забували чи їх змушували забути. Наприклад, він знав: коли Герман, залишивши свій Притулок, подався до Лозинського цієї ночі, хтось за ним якийсь час спостерігав.

Що ж стосувалося пам’яті, Експерт був єдиним з усіх, хто справді пам'ятав, що відбулося влітку 1980 року у фотосалоні, що побачив дванадцятирічний Герман в об'єктиві.

Це знання — його остання зброя проти «машини», єдиний засіб, що залишився, щоб розбудити сьогоднішнє Я. Тільки Воно здатне перемогти вірус, застукавши його зненацька…

Продовження розділу «Лозинський»

Нарешті у квартирі Лозинського включилося світло. Герман почав злазити з дерева.

* * *

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

«Ого, — подумав Лозинський, дивлячись на істоту, що стояла перед ним. — Якщо ця тварина заявить, що втекла з пекельного хору, все остаточно стане на своє місце — я збожеволів…»

Герман у той час думав, що події могли скластися зовсім по-іншому, якби він випадково не зачепив книгу, що лежала на тумбочці. Реакція Лозинського викликала в нього цікавість. Він навіть захопився витримкою хірурга — зараз на обличчі лікаря відбивалося швидше здивування, ніж панічний страх.

— Однак… — нарешті, після довгої паузи мовив доктор, продовжуючи розглядати Германа, мов рідкісний експонат аномального зародка, заспиртованого у банці.

— Однак… — луною відгукнувся Герман. Лозинський укотре скривився від звучання його голосу й, не відриваючи очей від гостя, сказав, ніби коментуючи:

— І все… усе-таки переді мною жива людина… Не нормальна… змінена, але людина…

Герман промовчав.

Погляд Лозинського безупинно розглядав тіло Германа.

— Перш, ніж ви мене вб’єте… я можу вас про щось запитати? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — По-перше, що з вами сталось і яким чином ви досі живі? По-друге…

«Невже йому справді байдуже, прикінчу я його чи ні?» — здивувалося перше Я.

Не вір йому, він просто морочить тобі голову!..

— По-друге, як саме ви збираєтеся мене Вбити? Відірвете кінцівки? Розтрощите череп? Чи ще якось? Я не сумніваюся, що ви це можете… Я, мабуть, і оком не мигну, як це станеться, — Лозинський криво посміхнувся.

— Це зовсім не смішно, Лозинський! — різко відповів Герман.

— Що?! — обличчя лікаря витягнулось, але на ньому, як і раніше, не було й тіні страху. — Чорт… Отже, ви мене знаєте… й опинилися тут не випадково? — він опустив очі й потер перенісся великим і вказівним пальцями. — А я думав… Ну так — добрий лікар… Отже, вам потрібний саме я? — Лозинський глянув на Германа.

— Ви на диво проникливі.

— Стривайте, це означає… що колись я припустився серйозної помилки як лікар, так? З вами? Господи, але ж це неможливо! Гляньте на себе!..

Він запнувся, дивлячись на гостя, наче побачив його тільки тепер.

— Послухайте, — хірург знову взяв себе в руки. — Ви мене звинувачуєте… все ж поясніть. А потім робіть, що захочете. Я… — голос Лозинського зазвучав упевненіше. — Я багато разів бачив смерть — ні, не на операційному столі, я маю на увазі — свою смерть. На війні. І жодного разу не тікав від неї, хоч і був значно молодшим, — тому й не збираюся робити цього тепер. Тим більше, втекти від вас…

Він підсунув стілець і вказав Германові:

— Давайте сядемо й поговоримо. Звичайно, я надто довго займався лікарською практикою, щоб заявляти, що моя совість кристально чиста. Однак… у вашому випадку я навіть не уявляю, якою могла бути помилка! Швидше, це нагадує якийсь нелюдський експеримент чи дивовижну мутацію, але я ніколи не займався такими речами… Поясніть мені, зрештою!

Лікар підсунув собі інший стілець, мимоходом глянув на Германа й сів.

— Я ж сказав: потім — хоч четвертуйте мене. Але з’ясувати ці обставини — моє право, чорт забирай! Я присвятив порятунку людей — хоч би як пафосно це звучало — все життя… Ви навіть