Читати книгу - "Донор для небіжчика"

не уявляєте, наскільки ваше звинувачення…

— Добре, — кивнув Герман несподівано для себе самого, але продовжував стояти.

— Тільки ради Бога не стовбичте над душею, я цього жахливо не люблю, — сказав Лозинський із щирим роздратуванням. — Сядьте, нарешті. Якщо вам, звичайно, нічого не заважає на задниці…

…І захрипів від задухи — Герман здавив йому горло своєю жорсткою, як шматок скам’янілої деревини, рукою:

— Любиш глузувати, лікарю? Це був твій передостанній жарт… і зауваж: я не проти поговорити, але якщо ти викинеш іще хоч один фокус, я відірву тобі голову!

— Чч…орт!.. Мої перетинки… — прохрипів хірург. — Я впевнений, що оглухну задовго до цього…

Відпустивши його, Герман сів на стілець, хоча це йому справді було незручно.

— Випадково… не ви побували в Маркевича перед його смертю? — запитав лікар, потираючи долонею шию.

— Він помер? — здивувався Герман.

Лозинський відкашлявся.

— Отже, ви… Так, помер. За дуже дивних обставин. Кажуть, це був не віковий інфаркт… Натякали на вбивство…

— Продовжуйте.

— Взагалі-то, і справді, все виглядало дещо дивно: перед смертю він навалив цілу гору гівна… я маю на увазі, наклав собі в штани, мовби від переляку… Мене, взагалі-то, це не особливо дивує, крім того, експертиза справді виявила в його крові великий відсоток адреналіну. А на плечі знайшли величезну гематому — немов хтось із неймовірною силою стиснув його. Зважаючи на все, плече ледь не вилізло із суглоба, половина зв’язок була порвана…

— Зрозуміло. І що далі?

— Але найдивніше те, що коли його знайшли, — це була дружина, яка повернулася вранці — у квартирі стояв моторошний трупний сморід. З моменту смерті не минуло навіть шести-восьми годин, і тіло, можна сказати, було ще зовсім… свіже. Звідки той жахливий сморід, ніхто не знає. Щоправда, патологоанатом наполягає, що цей запах не належав трупу — ні Маркевича, ні чийомусь іншому. Чому, не знаю, — але він визначив його як результат іншого органічного гниття. Наскільки мені відомо, тепер щодо цього ведеться дискусія, хоча я дуже сумніваюся, що вдасться що-небудь з’ясувати. Коротше, вся ця історія дуже цікава, але особисто мене хвилює мало. От, власне, і все.

— Ви не помилилися, — сказав Герман. — Я побував у Маркевича того вечора. Між іншим, щоб дізнатися вашу адресу…

— Ось як… — мовив Лозинський.

Герман оглянув кімнату:

— Ви що, живете самі?

— Не відходьмо від теми, — прохолодно відповів Лозинський.

Герман розповів усе, що з ним сталося, починаючи з результату анонімного тесту на ВІЛ. Лозинський часто кривився від гострих, як зубний біль, резонуючих частот його голосу.

Незважаючи на несподівану симпатію до хірурга, Герман ні на мить не допускав, що залишить його живим. Він ледь стримував бажання обірвати розмову й роздерти свого візаві на криваві шматки, розпороти йому живіт і засунути набиті гівном і наполовину перевареною їжею кишки в його агонізуючу горлянку…

— Ви забули представитися, — нагадав Лозинський, коли Герман завершив свою розповідь.

— Це не має значення.

— Як знаєте, — хірург підвівся зі стільця. — Ви не заперечуєте, якщо я закурю?

— Ні, — Герман простежив, як Лозинський виходить із кімнати, але не рушив слідом. Куди він дінеться…

Той повернувся з кухні із запаленою цигаркою в роті і знову сів на стілець.

Як дивно й безглуздо складалася ситуація…

Лозинський зробив кілька глибоких затяжок, щось обмірковуючи, й нарешті сказав:

— Ваша історія — це найнеймовірніше, що мені доводилось чути. І навряд чи я міг би в неї повірити, якби не бачив вас зараз прямо перед собою… Незважаючи на те, що у світі останнім часом відбувається багато страшних і непояснених речей… Справді, щось коїться… Але багато чого у вашій розповіді… Ця непохитна впевненість у деяких моментах, візит до мене — все це виглядає абсолютно нелогічно.

— Що саме? — Герман відчув, як палючий крижаний стрижень пронизує його хребет.

— Ну, наприклад, не можу зрозуміти, чому ви вважаєте саме мене винним у своїх… своїй біді. Річ навіть не в мені особисто — як ви узагалі можете звинувачувати когось у кошмарі, що відбувається з вами, — ось що я маю на увазі.

— Я так і знав, що ти спробуєш викрутитися, Добрий Лікарю! — погрозливо проскрипів Герман і подався вперед, ледь стримуючись, щоб не схопити Лозинського за горло й не почути хрускоту його шийних хребців. — Я це знав!

Хірург бачив, що для нього настав критичний момент.

— Я хочу сказати… Якась випадкова жінка… Адже вам зовсім не відомо, яким шляхом передається цей чортів вірус… І переливання крові тут може виявитися зовсім ні до чого. Який його інкубаційний період і скільки часу він перебуває у вашому організмі, ви теж знати не можете! Зрештою, у вас, як і в мене, немає ні найменшого уявлення, що за гівно ви підчепили взагалі! Я не знаю, щоб хто-небудь коли-небудь стикався з чимось подібним! Можете мені