Читати книгу - "Мертві душі"

алфавіті. Відомий Іван Антонович впорався досить проворно, купчі були записані, помічені, занесені в книгу й куди слід, з одержанням півпроцентних і за видрукуваний у Ведомостях, і Чичикову довелося заплатити зовсім дрібничку. Навіть голова дав наказ, щоб з митних грошей з нього взяли тільки половину, а друга невідомо яким способом була поставлена на рахунок якогось іншого просителя.

"Отже", сказав голова, коли все покінчили: "залишається тепер тільки покропити покупочку".

"Я готовий", сказав Чичиков. "Від вас залежить тільки призначити час. Був би гріх з мого боку, якби для такого приємного товариства та не розкупорити другу-третю пляшечку шипучого".

"Ні, ви не так зрозуміли справу: шипучого ми самі поставимо", сказав голова: "це наш обов'язок, наша повинність. Ви у нас гість: ми повинні частувати. Знаєте що, панове! Поки там що, а ми ось як зробимо: рушаймо всі, так як є, до поліцеймейстера; він у нас чудотворець: йому варт тільки моргнути, проходячи повз рибний ряд або погріб, так ви знаєте, як закусимо! та при цій оказії і у вістик".

Від такої пропозиції ніхто не міг відмовитись. Свідки вже від самої згадки про рибний ряд відчули апетит; узялися всі зразу ж за картузи й шапки, і присутствіє скінчилось. Коли проходили вони канцелярію, Іван Антонович кувшинне рило, поштиво вклонившись, сказав стиха Чичикову: "Селян накупили на сто тисяч, а за труди дали тільки одну біленьку".

"Але ж селяни які", відповів йому на це теж пошепки Чичиков, "ледачий і нікчемний народ, і половини не варті". Іван Антонович зрозумів, що відвідувач був характеру твердого і більше не дасть.

"А почім купили душу в Плюшкіна?" шепнув йому на друге вухо Собакевич.

"А Вороб'я навіщо дописали?" сказав йому у відповідь на це Чичиков.

"Якого Вороб'я?" сказав Собакевич.

"Та бабу, Єлизавету Вороб'я, ще й літеру ь поставили на кінці".

"Ні, ніякого Вороб'я я не дописував", сказав Собакевич і відійшов до інших гостей.

Гості добрались нарешті гуртом до дому поліцеймейстера. Поліцеймейстер був, справді, чудотворець: тільки почув він, у чім річ, в ту ж мить гукнув квартального, спритного чолов'ягу в лакованих ботфортах, і, здається, тільки два слова шепнув йому на вухо, та додав тільки: "розумієш!", а вже там, у другій кімнаті, протягом того часу, що гості різались у віст, з'явилася на столі білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свіжопросольна, оселедці, севрюжки, сири, копчені язики й балики, це все і було з боку рибного ряду. Потім з'явились додатки з хазяйського боку, вироби кухні: пиріг з головизною, куди ввійшли хрящ і щоки 9-пудо-вого осетра, другий пиріг з груздами, пряженці, маслянці74, зваренці75. Поліцеймейстер був до певної міри батько і благодійник у місті. Він був серед горожан зовсім як у рідній сім'ї, а до крамниць та гостиного двору навідувався, як до власної комори. Взагалі він сидів, як то кажуть, на своєму місці, і посаду свою збагнув досконало. Важко було навіть і вирішити, чи він був створений для місця, чи місце для нього. Справа була так поведена розумно, що він одержував удвоє більше прибутків проти всіх своїх попередників, а тим часом заслужив любов усього міста. Купці перші його дуже любили, саме за те, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з ними, і хоч дер із них часом сильно, але якось надзвичайно вміло: і по плечу поляскає, і засміється, і чаєм напоїть, пообіцяє і сам прийти пограти в шашки, розпитає про все: як справи, що і як. Коли дізнається, що дитинча якось прихворіло, то й ліки порадить, словом, молодець! Поїде на дрожці, дасть лад, а тимчасом і слівце промовить тому-іншому: "Що, Міхеїчу! треба б нам з тобою дограти колись у горку76". — "А так, Олексію Івановичу", відповідав той; скидаючи шапку: "треба б". —"Ну, брате, Ілле Пара-моничу, приходь до мене подивитись на рисака: наввипередки з твоїм піде, та й свого запряжи в бігунки; спробуємо". Купець, який на рисаках був схиблений, посміхався на це з особливою, як то кажуть, охотою і, погладжуючи бороду, казав: "Спробуємо, Олексію Івановичу!" Навіть усі сидільці, звичайно поскидавши в цей час шапки, із задоволенням поглядали один на одного й ніби хотіли сказати: "Олексій Іванович хороший чоловік!" Словом, він устиг набути цілковитої народності, і думка купців була така, що Олексій Іванович "хоч воно й візьме, так зате вже ніяк тебе не видасть". Помітивши, що закуска була готова, поліцеймейстер запропонував гостям закінчити віст після сніданку, і всі пішли до тієї кімнати, звідки долинаючий запах давно починав якнайприємніше лоскотати ніздрі гостям і куди вже Собакевич давно зазирав крізь двері, накинувши оком здалеку на осетра, що лежав збоку на великому блюді. Гості, випивши по чарці горілки темного, оливкового кольору, який буває тільки на сибірських прозорих каменях, з яких ріжуть на Русі печатки, приступили з усіх боків з виделками до стола й почали виявляти, як то кажуть, кожен свій характер і нахили, налягаючи хто на ікру, хто на сьомгу, хто на сир. Собакевич, залишивши поза всякою увагою увесь цей дріб'язок, примостився до осетра і, поки ті пили, розмовляли та їли, він за якусь чверть години умолов його всього, так що коли поліцеймейстер згадав був про нього і, сказавши: "а як вам, панове, здається цей утвір природи?" підійшов до нього з виделкою разом з іншими, то побачив, що від утвору природи залишився самий тільки хвіст; а Собакевич принишк так, мовби й не він, і, підійшовши до тарілки, яка була далі від інших, штрикав виделкою в якусь сушену маленьку рибку. Упоравши осетра, Собакевич сів у крісло і вже більше не їв, не пив, а тільки мружив і кліпав очима.

Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи і нарешті-таки подолали їх і зійшли.

Поліцеймейстер, здається, не любив жаліти вина; тостам не було числа. Перший тост був