Читати книгу - "Її сукня"

Знав, що стан цей пов’язаний з тією статуеткою. Бо також знав, що сталося з тими, хто був до неї хоч якось причетний. І якщо у багатьох речах не міг пересвідчитись на власні очі, то скаліченого Сашка він таки бачив.

Леонід непокоївся за життя дівчини. Що з нею тепер? Природно, боявся і за власне життя. Все ж про вплив старовинних речей знав не з чуток, а з особистого досвіду…

Якось, десь то було минулої осені, принесли йому старовинний годинник, якому навіть з вигляду було років не менше ста. Власниця — стара інтелігентна жіночка — запевнила, що годиннику понад сто п’ятдесят років; це родинна річ, котру зараз просто нікому передати, позаяк спадкоємців не лишилося. Мовляв, помру, і годинник пропаде, гріх, щоб така цінна річ щезла в небуття. Тому й принесла, щоб зберегти йому існування.

Експертиза підтвердила, що годиннику, щонайменше, сто сімдесят років. Єдиний недолік — не підлягав ремонту, хоча й причин для несправності не було: механізм був у задовільному стані. Зі слів жіночки, зупинився, коли помер її дідусь. Це трапилось рівно о третій годині ночі.

Усе нібито й нічого особливого, однак було одне «але»: доки годинник перебував у крамничці, щоночі, рівно о третій годині Леонід прокидався і годину не спав. Спершу і не второпав, що це пов’язано з тим старовинним дзиґариком, але однієї ночі чітко збагнув: це через нього.

Зрештою ситуацію можна було би списати на підсвідомість, яку нібито вразив факт смерті колишнього власника, що дивним чином вплинув на годинник. І саме тому щоночі, в один і той же час, саме підсвідомість сигналізувала про те, що їй це небайдуже. Однак Леонід був переконаний, що все це неспроста. Й упевнився у тому, коли один з клієнтів облюбував цю річ. Як і передбачав Леонід, усе минулось, тільки-но годинник покинув стіни крамнички. Тієї ночі він міцно спав…

* * *

Це сталось раптово. Ще вчора все було, як завше, а сьогодні, з самого ранку, це сталось. Денис не розумів, звідкіля це, в біса, взялось, і поки не знав, що з цим, в біса, робити, бодай як реагувати.

З підсвідомості почали продиратись якісь невиразні шматки споминів. Споминів? Це було абсурдно, бо він точно знає, що того з ним не було. То як же це може бути споминами? Він що, не при пам’яті був? Того з ним просто не могло трапитися! Звісно, він може втрачати голову, поринаючи на деякий час у солодкий полон пристрастей, але щоб ось так, на рівному місці… Такого з ним ніколи не було!

Отож «начебто спогади»… Він тримає в руці якийсь невеличкий, але важкуватий, холодний на дотик предмет. Перед ним — лице чоловіка. Лице розмите. Довкола теж усе в тумані чи якомусь химерному мороку.

Він іде темною вулицею, тримаючи під полою плаща цю ж холодну штуку. Витягає її, щоб роздивитися, однак нічого не бачить, бо все розчиняється в пітьмі. Йому холодно і паскудно. До того ж страшенно паморочиться у голові.

Що це таке, чорт забирай?!!

А ще, посеред усіх цих «начебто спогадів», постійно зринає обличчя жінки. Неймовірно вродливої жінки. Врода її така… гріховна… Погляд крижаний, однак від нього кидає в жар. Він не знає її, проте відчуває дивну пристрасть. Дивну, бо це неначе поза його волею, це сильніше за всі інстинкти і бажання. Пристрасть ця обпікає його до очманіння. Коли обличчя її знову зринає, він до нестями хоче лише одного: оволодіти цією жінкою. Негайно.

Ось це йому вже подобалось. Його завжди збуджувало відчуття гріховності, недозволеності і невідомості. Звідкись знав, що володіти цією жінкою не можна. Однак це лише підсилювало бажання. Це єдине, що йому подобалось, бо з цього рейваху «начебто спогадів» це було єдиним НЕ спогадом.

Денис хотів було взяти відгул, щоб якось із цим спробувати розібратися, але потім передумав. Ще дах знесе, до біса. Нехай. Може, минеться. Та мусить минутися!

Старанно працював, намагаючись зосередитися на щоденних звичних речах, справах, обов’язках, однак це мимоволі вривалось у його мозок (чи то пак, виринало з мозку) й «тримало» якийсь час. Затим відпускало. Він дратувався, шаленів, але нічого не міг із цим вдіяти. Під час чергового «нападу» навіть розчавив у руці келих. Ненавмисно. Звідки в ньому взялась така надлюдська сила, аби розчавити міцний келих — не тямив. Коли спинив кровотечу й відчув біль, трохи вспокоївся. Відтак знов зосереджувався на праці і йому ставало легше.

Аж потім, під кінець своєї зміни, згадав про Нілу. Чорт забирай! Та це ж через неї з ним відбувається вся ця фіґня! Почав пригадувати, прокручувати в голові їхні розмови, її безкінечні розповіді про ту кляту чортівню, що відбувалась довкола неї… Так, це вона винна, однозначно! А щоб її!..

Телефон дівчини не відповідав. Ще б пак! Ця особа, як завжди, зі своєю химерною тарабарщиною в голові. Вочевидь, вимкнула телефон, щоб їй не заважали бути «наодинці з собою», себто, тією клятою тарабарщиною, чорт забирай!

Денис поки