Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Вона не стане іншою. Я навіть не проситиму.

— Я не кажу, що тобі слід це робити. Думав лишень, що ти захочеш знати, про що гомонять люди.

— Я все це знаю.

— Ой, Натане, набагато простіше бути одруженим із церквою.

— Але церква не почухає спинки, коли та свербить, і не пригорнеться до тебе холодної ночі.

Обидва засміялися, а далі отець Пітер додав:

— Час збиратися. Дякую за вечерю.

Трохи пізніше я сказав батькові, що йду до кварталу багатіїв, але чому саме — не повідомив. Він відірвав очі від книги й наказав повернутися до сутінок.

Я вийшов з дому і попрямував вулицею Тайлер. За мить почулося гупання кросівок: Джейк біг слідом.

— Куди зібрався? — важко дихаючи, спитав брат.

— У центр, шукаю Гаса.

— Мені можна?

— Як хочеш.

Джейк закрокував поруч:

— Ти збираєшся йому розповісти про Морріса Інґдала?

— Можливо.

— Я оце думав, Френку. Може, слід сказати, що тобі шкода?

— Інґдала? Навіть не мрій.

— Якщо він добереться до тебе, тоді тобі точно буде непереливки, — Джейк трохи помовчав, а потім додав: — Чи мені…

— Тобі немає про що хвилюватися, — запевнив я брата. — Це ж я штовхнув його у воду.

Ми перетнули колії. Джейк підняв камінець і жбурнув його в дорожній знак. Камінь відскочив, як куля.

— Терпіти не можу, коли він називає мене Гоуді Дуді.

Далі брели мовчки, заглибившись у власні міркування. Мені думалося, що, хоч зараз і вдалося трохи заспокоїти Джейка, що він у безпеці, причини остерігатися все ж були. Морріс Інґдал належав до тих типів, які, коли вже заточили супроти тебе зуб, то помстяться і братові. Ми звернули з вулиці Тайлер на головну і попрямували до місцевих магазинів. Уже була майже восьма. Сонце застрягло в гілках дерев й освітлювало галявини ламаним жовто-помаранчевим сяйвом. Звідкілясь долинав поодинокий свист феєрверків і петард, проте загалом вечір був спокійний та тихий. Мої думки крутилися не лише навколо Морріса. Значно більше в голові паморочилося від образливих слів Інґдала і білявки, які стверджували, що Аріель — лярва. Це слово мені не подобалося. Мені не подобалося його звучання чи відчуття, як воно злетіло з моїх вуст, а також те, що воно засіло в моїй голові. Наскільки я міг здогадатися, «лярвою» називали дівчину, яка вешталася з чоловіками — такими мерзотниками, як Морріс Інґдал. Спроби уявити Аріель у цій ролі просто вивертали мої нутрощі.

Звісно, я думав про стосунки та секс. Але для мене це завжди асоціювалося з одруженою парою. Я з осудом ставився до чоловіка та жінки, які вступали в статеві стосунки до шлюбу. Не міг уявити, що сестра могла належати до таких. Проте темні закутки мого мозку, які сповнилися новою інформацією, висвітлили факти, на які раніше я не звертав уваги. Ті зустрічі в нічні години. Відмова залишати Нью-Бремен і навчатися в Джульярдській школі. А вона ж мріяла про це все життя. Ці нещодавні ридання вдома. За той час, що сплив з нашої пригоди біля кар’єра, я зрозумів: сестра не лише закохана в Карла Брендта — вона, ймовірно, спить із ним. У тринадцять я й гадки не мав, що робити з усім цим.

І поки всілякі чортяки гралися моєю уявою, до нас під’їхав Карл на своїй червоній спортивній машині.

— Агов, бешкетники, — він гукав до нас з дружньою фамільярністю. — Куди зібралися?

Я витріщився на нього, намагаючись звести докупи новий стан справ та його роль у нашій сім’ї. Проте єдине, що я знав напевне, — парубок мені подобався. Карл Брендт і досі мені подобався. Я не помічав у ньому жодного натяку на гордовитість і пихатість. Коли Карл заходив у гості, я завжди вештався поряд і жодного разу не помітив у його ставленні до Аріель нічого іншого, окрім щирої прихильності. Проте, що я міг знати?

— Шукаємо Гаса, — мовив Джейк.

— Не бачив його, — відповів Карл. — Я їду в коледж, щоб забрати Аріель після репетиції. Розвіємося трішки на моєму маленькому червоному дияволові?

— Круто, гайда, — відповів брат.

Карл нахилився і відкрив дверцята. У машині не було заднього сидіння, тому нам із Джейком довелося потіснитися спереду.

— Усі готові? — запитав Брендт.

Він від’їхав від узбіччя. Верх машини був відкинутий, тому навколо нас миттєво здійнявся вітер.

Ми не одразу поїхали до коледжу, що стояв на пагорбі неподалік від лікарні і виходив на Лютеранський парк. Карл проїхав трохи по Нью-Бремену, минув під’їзні дороги до містечка, а потім натиснув на газ. Вітер вив, і Джейк скавулив йому в тон, наче скажений. Карлове золотаве волосся розліталося, як кукурудзяні рильця під час бурі. Він сміявся від справжньої насолоди. Тієї миті мене щось стримувало, я дивився на нього і дивувався тій безтурботності, з якою минало його життя. На мене