Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона каже:
— Народи світу крокують з вами пліч-о-пліч.
Та швабру вона не купує.
Наступним у черзі комп’ютер видає мені містера і місіс Веллс, штат Вашингтон, телефонний код 509, і слухавку бере дівчина.
Я питаю:
— Чи можу я розповісти вам про революцію в догляді за підлогою?
А дівчина відповідає:
— Аякже. Розповідай.
Привітання, Дозвіл, Подача.
Дівчина перебиває мене і каже:
— Я тобі заздрю. Я от застрягла в зачуханому містечку, що зветься Валла-Валла, і треба спалити цілий бак бензину, щоб доїхати звідси в якесь хороше місце. Я ходжу до школи, де всі учні наче клоновані — однакові зачіски, одяг, мрії, — ніби ми всі зійшли з конвеєра. І мені ніколи не вибратися звідси. Ніколи.
Я кажу, що «Диво-чепуруха» являє собою цілий комплекс для доглядання підлоги…
— У тебе є слон? — питає вона. — Тобто ти ж їздиш на роботу на справжньому живому слоні?
Черга клієнтів, середня тривалість розмови, інструкторка-наглядач. І я кажу:
— Так. — Усупереч розписаним сценаріям я відповідаю: — П’ятирічний індійський слон.
Вона каже:
— Оце круто!
Я кажу:
— Його звуть Синдбад.
Дівчина каже:
— Так гарно! А в мене є кішка, хоч насправді вона оцелот. Тобто вона стане оцелотом, коли виросте, а звати її Паприкою.
Інструктор-наглядач дивиться в мій бік і підходить ближче, щоб мене чути.
— Батьки мене вдочерили, — каже дівчина, — коли я ще була немовлям у Заїрі, де тато служив у миротворцях. Вони добрі і все таке, але мені якось дико бути єдиною афро-американкою в будь-якому приміщенні. — Вона цікавиться: — А ти знаєш, які з себе оцелоти?
Записавши її телефон на аркушику, я питаю дівчину, чи можу я внести її номер у список, щоб зателефонувати їй знову якось на днях. Тоді ми зможемо більше поговорити про «Диво-чепуруху».
— Так, будь ласка, — каже вона. — Саманта. Мене звуть Самантою, але, коли народилася, мене нарекли Шаму-Рінді.
І я закінчую дзвінок.
Того тижня я підійшов у школі до чорної дівчини під час обіду й запитав:
— Ти родом із Заїру?
А вона тільки глянула на мене. Тоді штурхнула мене плечем, розвернулася й пішла геть.
Наступного дня я запитав у чорної дівчини, чи є в неї оцелот.
А вона сказала:
— Що?
— Це такий невеликий дикий кіт, — сказав я.
А вона закотила очі й сказала:
— Я знаю, що таке оцелот!
Наступного дня я підійшов до останньої чорної дівчини в школи імені Томаса Джефферсона і спитав:
— Твоє справжнє ім’я — Шаму-Рінді?
Ця дівчина кліпнула. Вона дивилася на мене і чекала.
Тому я спитав:
— Саманта Веллс?
А вона повільно підняла руку й вказала пальцем на дівчину з іншого боку їдальні. На білу дівчину. З довгим білявим волоссям. У формі дівчат із групи підтримки.
Коли я знову телефоную їй, Саманта «Шаму-Рінді» каже:
— …і нікому не подобається музика, яку я слухаю, такий, знаєш, ґлобал-трайбл-етнотехнобіт. І ніхто не любить органічної, натуральної їжі, а я тільки таку й можу їсти. Я хочу сказати, що мій смак настільки за межами їхнього вбогого розуміння…
Я нічого не відповідаю.
— Чи таке, наприклад, — каже вона. — Влітку тут висока вологість, і в мене волосся стає ще кучерявішим…
Я нічого не кажу.
Вона питає:
— Як там твій слон?
Я відповідаю, що добре. Чудово.
— Синдбад? — каже вона. — Правильно?
Я питаю, чи хоче вона придбати «Диво-чепуруху».
А Саманта питає:
— А якщо я куплю її, ти зателефонуєш мені завтра?
Наступного мого робочого вечора чоловік з Якіми каже:
— Зараз мене більше цікавить, як сталося, що ви отримуєте мільярди доларів фінансової допомоги з кишені наших платників податків, а ще й досі не вичухалися? Завжди у вас як не СНІД, то голод!
Інструкторка-наглядач стає поруч зі мною. Вона хитає головою і проводить пальцем по горлу.
І я закінчую дзвінок.
Коли я знову телефоную Саманті, вона каже:
— …і мені подобається, що ти зі Східної Індії. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати», після закриття браузера.
