Читати книгу - "Привид безрукого ката"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 94
Перейти на сторінку:

— Як дізналась?

— Він захотів любові. Любов по дорозі зв'язали й залишили в сусідньому номері...

— Як здогадалась?

— Відчула. Руки самі взяли запасного ключа, а ноги завели у цей номер. Його зняв хлопчина в окулярах. Вийшов надвір, дівчата думали перекурити. А він зник разом з ключем...

— Молодчина, — похвалив Зоряну Ярема. Хотів поцілувати, але стримався. Не маніяк же... — Веди, — попросив.

Ярема Сильвестрович одягнув шкіряні рукавиці. Відчинив двері. На підлозі в червоній калюжі лежав слідчий Семен Лизун. Великий палець правої руки був порізаний.

Суддя заплющив очі і хвилину глибоко дихав. Його грудна клітка то піднімалася ледь не до стелі, то опускалася до плінтусів. Зоряна мовчки спостерігала за ним.

— Ти когось викликала? — запитав Ярема. — Швидку, міліцію... — запропонував варіанти.

— Ні, — відповіла впевнено. — Ти ж мене сам учив, що в паузі — велика сила...

— Геніально, — усміхнувся Лавник. — Ти неперевершена жінка. Тебе Господь створив спеціально для мене. Щоб ми доповнювали одне одного...

Зоряна розправила плечі. Груди її піднялися і змусили Ярему на мить забути, що він хотів сказати. Коли повернувся до реальності, побачив у шалених жінчиних очах великий знак питання.

— Бо не треба нікого викликати. Червона калюжа — це барвник. Свіжу кров я чую за кілометри. А він — спить. Снодійне спеціальне, дихання не видно і не чути. Пульс притуплений. Здалеку — ніяких ознак життя. Очуняє десь через дві-три години. Якщо був п'яний — мучитиметься сильно. Пам'ять може дати збій. На душі шкребтимуть чорти. Депресія гарантована. Тим більше, я їм підсоблю... Чортам...

— Дякую, Яремо, — сказала в коридорі Зоряна. У цьому «дякую» було стільки емоцій, що Лавник не стримався, притиснув її до себе і смачно поцілував у пружні вуста.

— Нас чекає вечеря. При свічках, — додав. — На дачі. Як ти хотіла...

Вона не кидалася на шию. Не плескала, як дурочка, у долоні. Не робила штучних компліментів. Вона лишень замріяно приплющила очі — і він усе зрозумів. Хоча читати її думки ніколи не наважувався. Принципово. А може, тому, що знав: не зміг би...

Спектакль «Імітація смерті слідчого» його заворожував. Сценарій — супер. Гра акторів теж була майстерною. Що ж, тим солодшою буде перемога... Поки що рахунок «2:1». На його, звичайно, користь...

32

За правдиву погоду у Львові синоптикам треба доплачувати. На Львів сто процентів кидали тих, кого хотіли вигнати з роботи. Ніякі вчені уми, тим більше, модерні прилади, щодо Львова гарантувати не могли. Некероване місто!.. Цим усе сказано... Нема чого стогнати, — закидали синоптикам інші професії, — ви думаєте, в нас інакше?.. Тіштеся, що життя не минає в суєті... Хочете успіху — йдіть не туди, куди всі...

Львів ніколи не йшов за всіма. Відлюдько з народження — відлюдьком і залишився. І яким?!. Найкращим у всьому... І в звершеннях, і в падіннях... Але не люблять його хіба що мертві та черстві душі...

Лева викликали в поліклініку, зателефонувавши до сусідки.

— Левчику, бардак страшний зараз у країні, — жалілася сусідка, сьорбаючи чай, бо після останнього врятування Безрукого мала на це беззаперечне право. Ним і користалася. — Уявляєш, мені подзвонили з поліклініки і сказали, щоб я тобі передала телефонограму, щоб ти негайно прийшов зняти гіпс. Бо терміни... Уявляєш? Ніякого обліку, ніякої тобі відповідальності... Ти вже вишиваєш без гіпсу ого-го, а вони, бовдури, хочуть зняти його ще раз... Уявляєш?..

— Уявляю, — сказав Лев. — Але треба йти, бо я ще не на пенсії, і треба лікарняний... Бо витурять мене вмить з аспірантури, і я буду приходити на чай до вас...

— Най Господь боронить! — сплеснула в долоні сусідка і сказала: — Йди. Я сама прослідкую, щоб ти пішов, бо ти непевний.

Безрукий так і не зрозумів, чи сусідка переживає, щоб його не витурили з аспірантури, чи щоб він часом не приходив до неї на чай... Взагалі-то це не мало значення, бо муляло Лева інше...

Минуло стільки часу, а він не міг згадати ні слова з таємного листа привида...

Сусідка допила чай.

— На добраніч, — побажав Лев так увічливо, що заснути сусідка мусила кров з носа. — Мені завтра в поліклініку гіпс знімати. Так що вибачте... Я вас дуже люблю і ціную, але... — не міг підібрати слова, — ідіть. Тільки не цабаніть, що я невдячна свиня, бо насправді я — вдячний...

Пані Стефа встала і пішла. І не нарікала. Вдячна була Левові за чесність, бо сама бачила, що йому зле. І так довго терпів її, думала, не витримає і прожене швидше.

— Все нормально, — сказала, — а ти відпочинь. Гарних маєш друзів, до речі... Марі мені починає подобатися, а той пацан в окулярах — часом не твій син, що ти його так укоськав, як рідного?..

Лев витріщився на сусідку.

— Ми схожі? — запитав.

— Ні. Але всяке буває. Міг вдатися в мамину родину... — сусідка вчасно зникла за дверима. Що вміла, то вміла...

1 ... 48 49 50 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид безрукого ката», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид безрукого ката"