Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

рослини, які виростають морозними ночами на шибах вікон. Я їх замазувала, але вони й далі росли, хоча щораз слабші з кожною годиною. Може, їх проганяв світанок, який надходив. Під кінець я, мабуть, заснула, бо мене розбудив його голос і булькання води в чайнику.

Він стояв біля газової плитки і припинав до пояса пусту картонну кобуру. Штори були вже зняті, крізь вікна падало металеве зимове світло.

— Вже все, — сказав він. — Вони пішли. Але ще повернуться.

Я була приголомшена, немов викурила пачку цигарок, немов зомліла і немов мене привели до тями. З недовірою оглядала квартиру. Підозріло придивлялася до гілля дерев. Читала заголовки порозкидуваних усюди газет. У мене був напад страху, психопатичний випадок, думала я. Він заразив мене, я дозволила інфікувати себе, він загіпнотизував мене, я піддалася сугестії.

— Че, ти їдеш до лікарні. Я йду телефонувати.

Він не протестував і почав збирати свої речі. Коли я вийшла на вулицю, думки мої потихеньку опритомнювали, обтрушувалися, наче мокрі пси. Збиралися докупи, прибігали на збір. Шикувалися в шеренги, формували стрій. Починали розподілятися за порядком номерів. На вулицях було пусто, але це ж неділя. Сьогодні буде мітинг. Номер швидкої допомоги. Пані Анна — зателефонувати до неї і запитати, чи хоч вона, може, добре спала цієї ночі.

Я зайшла в будку і кілька разів набирала номер, але телефон, схоже, був зіпсований. Не приїхав жоден трамвай. Я йшла мостом на другий бік міста, коли побачила в Алеях колону броньованих машин, які наближалися з гуркотом.

Шаховий коник

Спершу вона морочилася з замками, але ті, мабуть, спрацьовували несинхронно, бо коли їй вдавалося провернути ключ в одному, другий лишався замкненим. І навпаки. З моря дув поривчастий вітер і метляв її вовняним шаликом по обличчю. Врешті він поставив обидві торби на під`їзді і нетерпляче забрав ключі з її рук. У нього все вийшло одразу.

Будиночок, який вони досі завжди винаймали, стояв над самим морем серед схожих літніх хаток, улітку шумних, відкритих усім протягам, оточених парасолями, пластмасовими стільцями і столиками з радіо та газетами — зараз замкнених на три оберти, занурених у зимову кому. Цей, однак, був трохи показніший — тут був камін і велика веранда, яка виходила просто на пляж. На веранді було повно піску, і вона одразу ж, як увійшли, зайнялася тим піском — змітала його щіткою.

— Навіщо ти це робиш? Ми ж не будемо о цій порі року сидіти на веранді.

Він випаковував із торби харчі й розкладав їх у холодильнику. Потім увімкнув телевізор. Вона запротестувала.

— Ох, ні, благаю, тільки не телевізор.

Хотіла щось додати, але стрималася.

З ними була собака, фокстер'єр — рухлива, неспокійна, неслухняна. Коли він розпалював камін, вона витягала з кошика деревинки, підкидала їх і ловила, коли ті падали.

Він крикнув на неї.

— Їй холодно, вона це робить, щоби зігрітися, — сказала вона.

— Ясно. А я потім буду прибирати.

— Адже це всього лиш собака.

— Мене дратує ця «всього лиш собака». Гасає без спочинку. Вона надто легко збуджується. Може, їй треба сипати щось у їжу? Бром, люмінал, щось таке?

— Колись вона не дратувала тебе.

— А тепер дратує.

Вона занесла свою торбу нагору, у маленьку, вихолоджену спальню. Присіла на прикрите ковдрою ліжко. Рената, «та собака», прибігла до неї і скочила на ковдру. Вона подивилася сучці у коричневі, блискучі очі. Стиснуло в горлі. Раптова мука в усьому тілі. Короткий пронизливий біль.

Щось недобре діється з часом, думала вона, він розклеюється й розшаровується. Дві великі тектонічні брили часу з понурим гуркотом відсувалися одна від одної, творячи вже на наступні мільйони років поділ на «колись» і «тепер». «Тепер» було шорстким, вугластим і мовчазним — уночі важкий сон, залишки гніву після пробудження, наче уві сні велися війни. «Колись» здавалося звідси неперервним і ритмічним, звук легенького м’ячика для пінг-понгу, коли вдаряє у гладкий стіл, мереживна тканина хвилин, у якій кожна була частиною іншої.

Вона подумала, що найлегше було починати розмову від «Пам'ятаєш, як…», бо в цьому було щось механічне, як рух річки, який заспокоює дитину, як увімкнення радіопрограми, яка передає тільки заспокійливу музику — усі оті співи китів, відгомін водограїв, пташині трелі. «Пам’ятаєш, як…» знову приводило їх в одне місце, разом. Це завжди був зворушливий момент, як тоді, коли запрошують до танцю, а та друга особа відповідає блиском в очах. Так, потанцюємо. Стало ясно, що розповідають собі давно вже усталену версію минулого, добре знану оповідь, уже багато разів пригадувану, абсолютно безпечну. Минуле вже усталене, і його не змінити. Минуле — це вивчена напам'ять мантра, фундамент пам'яті, на який укладаються маленькі анекдоти спогадів. Наприклад, розповідь про те, як він розколював для неї горіхи і залишав їх на листі в саду. Або — як обоє купили собі однакові білі джинси — це було давно, зараз джинси були б на кілька розмірів замалі. Або її руде волосся, модна тоді зачіска з нерівними пасмами. Або те, як біг за поїздом, коли виїздив від неї. Що давнішими були ці історії, то більше їх було; очевидно, з часом вони втрачали здатність мітологізувати дрібні події, прирікаючи дійсність на банальність і тривіальність.

Коли камін уже розгорівся, вони заходилися готувати вечерю — як зіграний дует — вона різала часник, він мив салат і робив соус. Вона накрила стіл, він відкоркував пляшку