Читати книгу - "Перший спалах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.
— Дівчино, ви мене чуєте?!
— Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...
— Непоганий вибір. З вас десять карбованців.
— Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?
— А що ви хотіли? Це ж срібло!
— Торгуватись можна?
— Ні!
— Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас — ні?
— А у нас — ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!
— А ви мені не грубіяньте! — буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.
«Який неприємний чолов’яга! — подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. — І як його ще не звільнили?»
Котилася торба З високого горба, А в тій торбі паляниця...— Що, вибачте?
Оля спантеличено подивилась на дідуся, який проходив мимо і щось їй сказав.
Дідусь повернув голову, роззявив рота — і раптом ні з того, ні з сього замахнувся на неї рукою, мабуть, збираючись вдарити. Оля злякано відскочила назад, але в цьому не було потреби, бо дивний дід чомусь щодуху кинувся тікати.
«Може, гаманець у когось поцупив?» — подумала Оля і озирнулась в пошуках погоні. Нікого не побачивши, полізла в кишеню перевірити, чи на місці її власний. Та, як можна було здогадатися, гаманця не було.
— Блін... Що за...?
Вона вивернула кишені, сподіваючись, що гаманець завалився за підкладку. В цю ж мить щось голосно дзенькнуло об асфальт. Оля озирнулась — і побачила, що це випав з кишені її срібний ключ.
«Чорт... Я й забула, що він там.»
В ту ж мить її ліва рука під підкладкою наткнулась на щось тверде й кутасте.
«Хух, слава богу!» — полегшено видихнула дівчина і нахилилась за ключем. Але його не було.
— Ну й куди вже ти запропастився? — розчаровано сказала вона і раптом відчула, як щось сіпнуло її за куртку. Оглянувшись, побачила білявокосе створіння років трьох-чотирьох, що запитально зиркало на неї величезними синіми очима.
— Ви зьмію загубили... Веліть... То васа...
— Змію?
У маляти в руках виднівся її срібний ключик, виваляний в якомусь багні.
— Катю...Катю! Катюшо!
Невідь звідки вибігла молода, світловолоса жінка і кинулася до маляти.
— Донечко, так налякалася! Казала ж тобі, не йди нікуди, а почекай мене біля кіоску... Ну хто ж так робить? Катю...
Присівши біля дівчинки, матуся почала поправляти на ній шапочку, а тоді взялася за пальтечко.
— Де це ти вже так забруднилася? Іржа якась, чи що... Ану дай ручки, мама їх повитирає... Так-так, ліву... Тепер праву... А це ще що таке? — і вона відібрала в малої Оліну покупку.
— Катерино, скільки тебе вчити — не піднімай із вулиці всіляке сміття, там же мікроби! Ти хочеш захворіти і потрапити в лікарню? Господи, яка гидота! Бррр!
Вона покрутила ключ і зібралася викинути геть.
— То цьоціна зьмія! — зарепетувала мала на всю вулицю.
Та було пізно... Ключ уже полетів у бік шосе. Він прокотився узбіччям і застряв у щілині водостоку. Тільки блиснула на сонці зміїна голівка, що вирізнялася красою і тонкою роботою.
Нарешті помітивши Олю, жінка розгублено закліпала віями.
— Ох, вибачте, ці діти...
А тоді взяла доньку на руки і поцокала каблучками у бік трамвайної зупинки. Дівчинка на прощання помахала їм ручкою.
— Па-па, цьоцю!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перший спалах», після закриття браузера.