Читати книгу - "Коли приходить темрява"

на ім’я Олег. І то був спільний знайомий Каті, Світлани й Вови. Ми вирішили, що наступного дня знову стежитимемо за цією парочкою.
***

— Мені страшно, — мовила Ліза й пригорнулася до мене.

— Не бійся, кицюню, ми ж удвох. Нам ніхто не страшний, правда ж? — Я розумів її, адже ми йшли пізно ввечері ще зовсім недавно таким спокійним, а тепер таким небезпечним містом. Мені самому було вкрай лячно. Парком вирішили не йти.

— Вбивця завжди вертається на місце злочину, — сказав я.

— Ти знаєш, я б навіть удень зараз не пішла тією дорогою. Навіть думати страшно про те, що там трапилося минулої ночі.

На це я нічого не відповів. Зараз був не той момент, щоби про це згадувати. Ми йшли фактично порожнім містом. Страшна новина швидко поширилась, і тепер на вулиці майже нікого не було. Лише де-не-де з’являлися поодинокі перехожі, які швиденько намагалися заховатися по домівках. І ніхто не йшов сам. До зупинки нам потрібно було йти ще хвилин десять. Вирішили сідати біля ЦУМу, адже там, напевне, ще мали бути хоч якісь люди. Зараз усе ж доводилося проходити біля парку.

— Не бійся, усе буде гаразд. — Я поцілував її в щічку, потім в губи й міцніше притиснув до себе.

— Знаєш, мені найбільш страшно йти нашим районом. — Вона чомусь подивилася мені у вічі.

— Не хвилюйся, усе буде гаразд. Ми нормально доберемося додому.

— Переночуєш сьогодні в мене, добре?

Я всміхнувся.

— А тобі нізащо у світі не вдасться випхати мене з дому.

Ліза теж усміхнулася.

— Я так і підозрювала.

Раптом мій слух уловив ледь чутне шурхотіння, що донеслося з боку парку. Я притих і напружився. Озирнувся. Ліза принишкла. Ми зупинилися.

— Що? — злякано запитала вона.

— Тихо, — сказав я пошепки, приклавши палець до рота. — Там був якийсь шум. Чуєш? Ось знову!

— Ні, я не чую. — І вона теж уважніше прислухалася. Нове шурхотіння долинуло знову. Правда, уже ніби ближче. Відтак запанувала страшна, напружена тиша.

— Ні, я абсолютно нічого не чула, — сказала вона, але продовжувала дослухатися.

Ми навіть не дихали. Шум почувся знову.

— Ти впевнена, що нічого не чуєш?

— Так, — пошепки мовила вона. — А ти що, знову щось чув?

— Ну, принаймні мені так здається.

— Я нічого не чула. Назаре, ходімо краще швидше, — благально промовила вона. Ліза ледь не плакала.

— Біжімо! Хутко! — скомандував я, і ми з шаленою швидкістю помчали до зупинки.

На щастя, там ще сиділа компанія з шести осіб. Вони обговорювали останні новини. То була молодь років приблизно двадцяти-двадцяти двох. Троє хлопців і стільки ж дівчат. Пацани намагалися залякати молодих жінок. І це в них непогано виходило. Навіть Ліза дужче пригорнулася до мене, слухаючи різні страшні й, звісно, вигадані подробиці вбивств. Навіть мені самому було ніяково від їхніх фантазій.

Водночас ми не наважувалися надовго відірвати погляд від того місця, звідки щойно прибігли. Раптом ми когось там побачимо? Стомлений і напружений мозок щораз видавав моторошні образи. Ввижався то розрубаний Климович із сокирою в голові, то розрубана невідома жінка, то Федюкевич, що мав при собі відрізану голову, з якої річкою текла кров. Я заплющив очі, намагаючись відігнати подібні думки. Ще раз мені здалося, що я побачив Крижа, який прокрадається з-за дерев усе ближче й ближче. Я задихав важче.

— З тобою все гаразд? — перелякано запитала Ліза, відчувши моє шалене дихання.

Я хитнув головою. Насправді там нікого не було. Дякувати Богу! Зовсім скоро приїхала маршрутка. За півгодини ми з Лізою були вже в неї вдома.

***

У нинішній ситуації спокійно звести подих можна було, лише переступивши поріг квартири й зачинивши за собою двері. Утім, на нас із Лізою чекав іще один моторошний сюрприз. Підійшовши до дверей, ми помітили папірець, який акуратно стояв на ручці. Ми зупинилися, не в змозі відірвати від нього поглядів. Від кого це могло бути? Якусь мить ми стояли, не наважуючись його взяти. Якесь надвідчуття підказувало, що нічого доброго від нього чекати не слід. То не міг бути лист від Малашка чи Ярика. Хіба, може, від Каті? Ліза першою схопила конверт. Мені здалося, що я чую биття її серця. Вона не наважувалася відкрити. Я вихопив його в неї.

— Спершу зайдемо. Не треба тут стовбичити.

Я обережно озирнувся. Ми мовчки увійшли до квартири. Зачинили за собою двері й принишкли. На сходовому майданчику було тихо. У всьому будинку панувала мертва тиша. А була лишень одинадцята година. Налякане місто сховалося. Ми ще раз подивилися на конверт. Він був не підписаний. Я підніс його до світла, намагаючись розібрати, що ж