Читати книгу - "Коли приходить темрява"

220
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 97
Перейти на сторінку:
там.

— Відкриймо, — нарешті запропонувала Ліза. — Відкривай ти.

Напевно, половина мого життя промайнула, поки я це зробив.

— Оце маємо! — вихопилось у мене, щойно я прочитав записку. Ліза схопила листа. На папері приклеєними літерами було складене повідомлення: «Моя вам порада: припиніть розслідування:)».

— І до чого тут цей смайлик? — промовила Ліза.

— Це погроза. Це справжнісінька, Лізо, погроза. — Я знову взяв листа. Руки мої тремтіли.

— І що тепер? — Ліза змучено глянула на мене.

Спершу я не знав, що відповісти. Мені на думку спадало єдине:

— Ми не можемо спинитися. Ніяк.

— А якщо ця погроза стосується Каті? Якщо вона в нього або ж він знає, де її шукати?

— Якби це було так, він би обов’язково на це вказав. Я не думаю, що він щось про неї знає. Скоріше за все, ми наступили йому на хвоста.

— Ти думаєш?.. А все ж якось дивно. Особисто мені здається, що йому нічого нас боятися.

— Ти так вважаєш?

— Ну, звісно. А що ми маємо? Це ми його насправді боїмося, як… як смерті. Бо він, власне, і є смерть.

— Певно, ти маєш рацію. Я думаю, він просто вирішив поглузувати. Ось що означає цей смайлик.

Здавалося, Лізу зараз охопить істеричний сміх. Вона вже починала потроху посміюватися.

— Це просто якийсь жах. Це просто кошмар! — Тепер вона вже починала плакати. — Я цього більше не витримаю. Навіщо він прийшов до нас?! Навіщо?! Нас він теж хоче вбити? Розрізати на шматочки? — Вона розплакалася.

— Ну, перестань. Перестань. Не плач. — Я пригорнув її до себе. — Ходімо в кімнату. — Ліза слухняно пішла за мною. — Сідай ось тут. — Ми сіли в крісло. Ліза сіла мені на коліна. Вона вже майже ридала. — Поплач. Поплач. Так стане легше.

Дівчина не відповіла нічого, натомість я чув лише безпорадні схлипування. Я ніколи не бачив, щоб у неї так здали нерви. Мені завжди здавалося, що вона дуже холоднокровна й спокійна людина.

— Спіймати Крижа — то лише справа часу. Його вже шукають не тільки в місті. Його скоро знайдуть, — спробував заспокоїти її.

— А до того скількох іще він вб’є? Тим паче, не забувай, що він псих. Таких піймати — справа не з легких.

На це я знову нічого не зміг відповісти. Ліза мала рацію. Подібні люди психічно сильні. І холоднокровні. Тому їх і важко спіймати… Наступного ранку ми збиралися неодмінно показати листа в поліції. Я обережно поклав його назад у конверт. Ліза попрохала винести його в коридор і залишити там на ніч. Наче вважала, що то ніби ВІН був тим листом. І їй не хотілося, аби ВІН був уночі в кімнаті. Я вчинив так, як вона просила.

Ми ще довго не лягали спати. Лежали в ліжку, вимкнувши світло, і силкувалися не думати про все те жахіття. Я намагався відволікти Лізу розмовами про щось приємне. Про те, що коли все закінчиться, ми поїдемо кудись відпочити. Вона, я й Катя. І все буде гаразд. Усе дуже скоро скінчиться, і ми назавжди про те забудемо…


***

Я так і не зміг спокійно спати тієї ночі. Кілька разів прокидався в надії, що вже ранок. Але ні. Щоразу годинникова стрілка посувалася лише на годину чи ж пів. Ліза тихенько спала. Я намагався її не розбудити. Було надзвичайно млосно.

Я відчинив вікно ширше. Стояла глуха ніч, десь друга година. Не можу передати, як мені хотілося, щоб нарешті настав ранок! Довкола панувала жорстока тиша. Жодних проявів живого. Лячно. Я знову ліг у ліжко. Трохи покрутившись, укотре заснув…

Кров поволі стікала з моєї руки… Крап, крап… І падала додолу. А я дивився на те й не міг вимовити й слова. Десь здалеку чувся крик Климовича й тієї жінки. Крик, від якого все холоне. За моєю спиною стояв Криж, сміявся (ні, реготав!) і наказував припинити розслідування. А я стояв мовчки, дивився на кров, що стікала з моєї руки, і не міг промовити нічого… Не міг навіть крикнути. Десь неподалік гралася Катя.

— Я ніколи тобі того не забуду! — кричала вона мені час до часу. А потім реготала. Таким страшним і моторошним сміхом. Відтак просто шкірилася, показуючи свої гострі кутні зуби.

— Я тобі ніколи цього не забуду! Ніколи! — То вже несамовито кричала Ліза. Чого вона мені ніколи не забуде? Я ж пам’ятатиму її твердий, холоднокровний і жорстокий погляд… У її руці зблиснув ніж. Ліза поволі наближалася. Бліда, мов смерть. Мов моя смерть…

Страх прибив мене до землі. Я стояв, і з моєї руки капала кров. Крап, крап. Я підвів руки до очей. Одна з них повністю була яскраво-червоного кольору. На другій руці теж просочилося кілька крапель червонуватої рідини.

Я помітив, що Ліза десь зникла. Лише Катя знову щось викрикувала мені. Я вже не міг почути, що саме. То був приглушений

1 ... 49 50 51 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли приходить темрява», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли приходить темрява"