Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

о, ото діло! І щоб знала, як мужика обслужити, а не ти їй усе показуй, а вона вищить та виривається! Потім якось, коли приручу цю кішку дику, тоді — може. Подумаю.

— Очі в неї гарні, — мрійливо хрюкнув дядя Сеня. — Справді, мов у кішки — зелені такі. Тільки от окуляри…

— Будеш трахати — зніми, — порадив дядя Вася і знову зайшовся реготом. У Неждани стислося серце, вона нарешті все зрозуміла. А за стіною за кілька метрів від неї двоє покидьків продовжували вести свій страшний торг.

— То скільки?

— Як домовилися. Десять баксів. Кажу ж, первачка!

«Десять доларів! Звідки ж у нічного сторожа такі гроші? І чи сторож це свиняче рило?»

— Дорого, — поскаржився покупець. І тут Дану несподівано для неї самої охопила якась хижа втіха. То вона, виявляється, ще й не кожному охоронцю по кишені.

— Дешеве м’ясо — гівно юшка, — повчально мовив дядя Вася, і від цієї народної мудрості дівчину затіпало. А дядя Сеня не вгавав:

— Скільки їй, ти кажеш, років?

— Я не казав.

— То скільки?

— Тринадцять, — помовчавши, мовби знехотя, зронив Василь. Дана аж задихнулася — навіщо він бреше?!

— Така стара, — в рохканні Семена прозвучало розчарування, яке, втім, миттю змінилося надією. — То, може, знижку зробиш із цього приводу?

— У комісіонку йди, — відрубав дядя Вася. — Там усі знижки. А дівка майже пласка, хочеш — груди забинтуй, і вперед, до перемоги комунізму!

— Добре, добре. А вона… вона нас не чує?

— Ні. Вона у свою математику як пірне, то хоч гарматою під духом стріляй. Одне слово — блаженна. Ти ж любиш, щоб зненацька, так? Як сніг на голову? Ну, то й годі розмов. Іди за грошима, я чекаю. Ефект несподіванки гарантовано.

— Ти ж гляди, не напивайся, — з тривогою мовив дядя Сеня під повторне булькання — вочевидь, Василь за своєю милою звичкою дудлив горілку з горлечка. — Хто мене тоді впустить?

— Суджена твоя десятибаксова. Та ворушися ж, бо я її комусь іншому продам. Хто власне на цілках поведений, а не на малолітках.

— Мені треба і те, й інше.

— Два в одному, — видав Василь цитату з якогось рекламного ролика. — Ти це й отримаєш. Якщо, звісно, поспішиш.

Неждана не уявляла, як їй вдалося на ватяних ногах так швидко і, головне, безшумно добігти до своєї кімнати. Зачинившись зсередини на смішний старомодний гачок, у хвилину скрути не набагато надійніший за швабру, вона, не роздумуючи, почала збирати речі. Свою метрику, атестат про середню освіту, тітчине фото — єдине, що збереглося, і досьє на Шеремета вона обгорнула шматком клейонки та поклала в шкільну сумку — вірніше, у ту сумку, з якою ходила до ліцею, ще материну, пляжну, плетену із соломки, на мотузяних зав’язочках. Іншої в неї не було. Прислуховуючись до кроків у коридорі: ось дядя Вася, провівши гостя, йде на кухню, ось він воду відкрутив, — Дана туди ж запхала пакет із молочною сумішшю, кілька пелюшок і залишок переведених у валюту грошей. Шарпнула зав’язочки так, що одна з них тріснула і повисла на кількох нитках. Дана аж схлипнула з досади, але все-таки змусила себе думати про важливіші речі. Якщо вийде, треба ще поцупити з кухні пляшечку та соску Мирка, хоча одному Богу відомо, де вона буде гріти воду для малого — у долонях? Якщо ж ні, то доведеться витрачати останні гроші ще й на пляшку та кланятися молодим мамам біля молочних кухонь, щоб хтось продав їй трохи молока. Заможніші жінки тою кухнею гидували, бо в умовах повного ігнорування будь-яких норм, у тому числі й санітарних, те, що там видавали, аж пахтіло дизентерією та сальмонельозом, але бідні… Гордість — це щит багатія і прокляття жебрака, казала колись тітка Олена, а Дана пересвідчилася вже давно — в бідних гордості немає. Для таких, як вона, це — розкіш.

Заплакав Мирось — як завжди, невчасно. Ще мить тому хлопчик пускав веселі бульки, і з усіх сил усміхався сестрі, аж ось тобі маєш — почервоніле личко і крихітний ротик, що виголошує протест на єдиній доступній йому мові.

— Ану пащу заткни йому! — гримнуло з-за дверей. Потім почулося характерне дзюрчання, і Неждана зрозуміла, що кухня з пляшечкою їй сьогодні не світить. Перлиною в колекції чарівних звичок Василя була манера засідати в туалеті, не зачиняючи дверей. Дана часто, залежно від процесу, мала задоволення споглядати то голі сідниці дяді Васі, то його геніталії. Спроба закрити очі чи бодай різко відвернутися у вузькому коридорчику незмінно закінчувалася травмуванням лоба.

— Чи ти оглухла, курва твоя мати?

Здригнувшись від повторного окрику, Дана кинулась до малюка. На щастя, побачивши знайоме лице, Любко загукав і весело перевернувся на живіт. Не зводячи з хлопчика очей, Дана продовжила збиратися. Вона дуже добре розуміла, що часу в неї обмаль. Хтозна, може, той Семен дефективний, для якого тринадцять років — старість, взагалі в їхньому будинку живе? Що тоді? Натягнувши на себе все, що мала, разом із сарафаном та двома майками, дівчина згадала, що її пальто висить у коридорі, й ледь не заплакала гучніше за малого. І черевики теж там, під вішалкою стоять! Одягнувши Мирка, Дана загорнула його в дві ковдрочки — одну, власноруч нею змайстровану, вирізану з великої маминої ковдри, і в другу, що в неї, за словами тітки Олени, ще її загортали, — Дана тоді пожартувала: «Оце пам’ять» — і вирішила почекати хоч кілька хвилин. Іти в осінній холод босоніж і без пальта здавалося їй безглуздям. Та ледь вона зачула кроки Василя, що наближалися до її спальні, нерви у неї