Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

не витримали. Розчахнувши вікно та міцніше притиснувши до себе малюка, Дана почепила на шию сумку і стрибнула з другого поверху в чому була — у драних колготках, заношених светрах і тітчиних «чешках» замість домашніх капців на ногах.

Вдалого приземлення не вийшло. Дана впала на бік і сильно забилася — їй навіть здалося, що з лівого боку щось хруснуло, зате Любомир не постраждав, і це було головне. Кульгаючи і ледь дихаючи — кожний вдих віддавав болем чи то в серці, чи просто біля ребер, — Дана поквапилася забратися геть від будинку, в якому минуло все її свідоме життя. Вона не озиралася, як дружина Лота, їй і на думку не спадала якась ностальгія. Вона просто знала, що більше сюди не повернеться, що дитинство залишилося позаду, і тепер вона, за влучним зауваженням дяді Сені, справді надто стара для віри, надії і ще якихось прекрасних речей, і що віднині в неї не просто немає жодної близької людини в цілому світі, а й даху над головою теж нема. Вона не планувала, що їй робити, просто квапилася втекти з двокімнатного пекла, де торгують дівчатами. Квапилася, побоюючись, що рішучість ось-ось залишить її, і вона повернеться і ляже — під дядю Сеню, і дядю Васю, і під будь-якого іншого дядю, тільки заради того, щоб її Мирось не виріс бродягою. Вона не змогла б пояснити, чому цього робити не можна, вона не думала про вагітність як наслідок співжиття з дядями і не згадувала ні про яку честь, а гасло: «Помри, та не давай поцілунку без кохання», яке з таким екстатичним захватом декламувала вчителька російської літератури, здавалося їй знущанням, насмішкою, порожньою і невагомою, як цибулиння. Вона тільки відчувала — знову це кляте, ненависне слово — просто відчувала: там, звідки вона вистрибнула, причаїлася смерть.

Листопадовий вечір, непривітний і вологий, прийняв її у свої обійми з деяким небажанням, але й відпускати не збирався — Дана зрозуміла це за кілька хвилин. Змерзла вона, певно, ще в польоті, а нині просто заледеніла, незважаючи на те, що бігла, бігла щодуху, а напоєне мжичкою повітря вогкою ганчіркою било її по щоках. Безсоромний вітер, що вже дихав зимовим перегаром, позадирав її благеньке шмаття, тремтливими крижаними пальцями обмацав усе, що міг, а потім проник усередину її тіла і ґвалтовно там поводився. Він обдмухав кожну її клітину, включно з кровоносними, пробігся хребтом аж до потилиці, охопив вогкими долонями лице Дани, а потім заходився вигравати на ребрах якусь тільки йому відому мелодію. Він стукав по них заледенілим молоточком, як по струнах цимбалів, і Дана чула, як дзвенить кожна кісточка, і навіть зуби цокотіли, видзвонюючи, як богемський кришталь. Мирось, поки що перебуваючи у стані відносного комфорту, мовчав і лише водив туди-сюди оченятами, ніби намагаючись запам’ятати шлях.

— Краще б ти міг сказати, куди нам тепер іти, серденько, — пробурмотіла Дана. Мирко угукнув. Неждана зупинилася і присіла на якусь мокру лавку, щоби перевести дух. Їй було так зимно, що в очах, здавалося, застигали сльози. Та варто було подумати, що робити далі.

Першим поривом у Дани було таки піти в міліцію і заявити на Василя. Навіть якщо він спробує зараз втекти, виявивши, що її немає вдома, його знайдуть. Мабуть. І, можливо, посадять. Якщо доведуть, що саме він убив її матір. Хто його бачив того ранку? Ніхто. Так, він жив із Майєю не розписаний, але ж законом це поки що не заборонено. Вони посварилися, і він пішов. Усяке в житті буває. А потім дізнався про маленьку сироту, яка лишилася на світі сама-самісінька, навіть без тітки, і повернувся. Вона сама його впустила і попросила залишитися. Він дбав про неї, як міг, а ця невдячна тварюка зводить на нього наклеп — так або приблизно так Василь скаже міліціонерам, і Дана розуміла, що протиставити цьому щось суттєве вони не зможуть. А якщо й зможуть, то що чекає на неї? Мирка у неї точно відберуть, і навряд чи вона встигне аж так забагатіти, щоби за кілька років забрати його назад. Крім того, Дана чула, що дітей з притулків неохоче віддають одній людині, коли навколо стільки бездітних сімей. Отже, Мирося переведуть у дім маляти, а її… бозна. Для інтернату вона завелика, для самостійного життя — ще мала, хоча є шанс влаштуватися на роботу й мешкати в гуртожитку. З мрією про вищу освіту доведеться розпрощатися або вступити на заочний, хоча відомо, що там за навчання… Ні. Усе це не годиться. На кваліфіковану високооплачувану роботу її не візьмуть — із середньою освітою, у той час, коли Україна забита безробітними кандидатами та докторами різноманітних наук, а на платню продавця чи прибиральниці дитину, освіту й житло не витягнеш. І кому яке діло до її здібностей і можливостей? Кому яке діло до неї? Світ… він такий байдужий. Невчасно пригадалася одна з Любкових передач; він читав вірші якогось львівського поета, що помер зовсім молодим, як і її тітка. Дана не пам’ятала його прізвища, та слова тієї поезії пророче закружляли навколо неї, як зграя чорних, обвуглених круків-істин.

А світ — вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, Від перших днів своїх і до останніх…[9]

Так, колись, до перебудови, все було б інакше — і Дана це знала. Вона тільки не знала, добре це чи погано, але досить чітко уявляла собі розвиток подій. Відразу по смерті тітки Олени до їхнього дому набігли б різноманітні й різнокаліберні соціальні працівники — з управління з питань роботи з неповнолітніми, з опікунської ради, іще з якихось подібних установ… І вона пискнути не