Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

човном пролетіло блискуче тіло. Русалка знов і знов перестрибувала через човен, здіймаючи фонтани бризок. Це було красиво, але й моторошно.

— Міцно тримайтеся! — крикнув рибалка. — Ці їхні жарти бувають дуже небезпечними.

І справді, стрибаючи над човном чергового разу, русалка схопила холоднючими мокрими руками Денисову руку. Дід вчасно помітив це і вчепився за хлопця. Русалка важко плюхнулась у воду. Денис тер руку, боліла досить сильно.

— Боюся, вона розсердилась, — промовив дід. — Треба щось їй дати. Хутко діставайте ваші подарунки. Та не всі. Досить буде одного намиста. І не показуйте, що ще маєте. Ось вона знову пливе.

Він узяв намисто, вдягнув на весло. Русалка схопила подарунок і показалася над водою. Тепер її можна було роздивитися. Незважаючи на неприродно бліду шкіру, вона була дуже схожа на звичайну юну дівчину.

— Яка ж гарна! — прошепотів Денис.

— Ліпше не дивися, хлопче, — тихо відповів дід і звернувся до морської дівчини: — Ми пливемо рятувати з в’язниці мою онуку Арсеніку.

— Я чула про Арсеніку, — відповіла дзвінким голосом русалка. — Я не заважатиму вам, якщо ви віддасте мені оцю тваринку, — вона вказала на Макса. Той від обурення навіть не знайшов, що сказати. Рибалка відповів швидко:

— Це просто кіт. Навіщо він тобі?

— Він такий гарненький, пухнастий, я гратимуся з ним.

— Ти вже отримала подарунок. Набагато цінніший за якогось кота.

— А я хочу кота! У мене є купа намист, а кота ще немає жодного.

Макс не витримав:

— А чи відомо вам, юна пані, що коти, так само, як і люди, не можуть дихати під водою? Чи вам однаково, чи з живим котом гратися, чи з мертвим?

— Він уміє розмовляти! — захоплено вигукнула русалка. Старий рибалка тяжко зітхнув: він сподівався, що у Макса стане розуму не вимовити й слова. Русалка пірнула й випірнула біля носа човна. Тепер вона була дуже близько до Макса і легко могла схопити його, але він не зрушив з місця.

— Попливли зі мною! Я навчу тебе дихати під водою, — звернулася вона до кота.

— Де ти бачила, щоб коти плавали?

Дід-рибалка гукнув:

— Не дивись їй у вічі, Максимку!

Макс не відповів. Денис напружено спостерігав за другом, намагаючись не бачити вродливого юного обличчя морської дівчини. Він уже чув, що русалки можуть поглядом змусити самого стрибнути у воду і плисти з ними на дно. Дід потихеньку пересувався до Макса. Русалка не звертала на нього уваги, із задоволенням гладила кота, перебирала тонкими пальцями м’яке хутро.

— Ну годі вже. Я ж не кіт, а зачарована людина. До того ж, у тебе руки мокрі й холодні, — зауважив Макс. — І не навчиш ти мене дихати під водою, бо у мене легені, а не зябра. Втопиш, та й годі.

— Це неприємно. У такому разі, давай просто плавати на поверхні!

Дід простягнув руку, щоб схопити кота, але русалка виявилася швидшою. Вона зникла під водою разом із Максом. Денис у розпачі мало не вистрибнув слідом, та дід його втримав. Хлопчик відчайдушно пручався, проте не міг вирватися з не по-старечому сильних рук.

— Не треба, синку, ти нічим не зарадиш. Це ж русалка.

— Ми маємо щось зробити! Вона ж утопить його! Максе! — кричав крізь сльози Денис.

— Можливо, вона поверне твого друга. Потрібно чекати. Ми не маємо вибору.

За мить вони почули веселий вигук: «Еге-гей!» І що ж побачили?! Макс мчав верхи на русалці. Вони пропливли неподалік від човна і зникли у сірому досвітковому мороці. Денис знову почав хвилюватися, аж ось русалка з Максом на спині промчала в інший бік. Потім вона кружляла навколо човна, то збільшуючи, то зменшуючи коло, пірнала разом із Максом і красиво високо стрибала, наче дельфін. Коли вона припливла до човна і кіт стрибнув на своє попереднє місце, вона зітхнула:

— Жаль, що ти не можеш дихати під водою. Мені було з тобою дуже весело! Хоч ти трохи й подряпав мені спину.

— Вибач, я намагався триматися за водорості.

— Водорості — це те, що росте на дні, а те, що на мені — це вбрання! — образилася русалка. Але настрій у неї був добрий і вона помахала мандрівникам рукою:

— Щасливо! Я скучатиму за тобою, коте. І перекажу подругам, щоб не зачіпали вас.

Подальші мандри були без пригод, і всі лише чекали, коли десь попереду з’явиться клаптик землі — Острівна в’язниця. І коли вже смеркалося, Макс гукнув:

— Там попереду острів!

Рибалка підвівся на ноги, довгенько вдивлявся в далечінь, а потім промовив:

— Ну й очі в тебе, юначе! Всім бути напоготові! Сподіваюся, нас не помітять.

— Хто, вартові? — запитав Денис, приховуючи страх. Дід відповів досить спокійно:

— Ліпше буде, якщо не помітить ніхто.

Саме для цього необхідно було обплисти острів здалеку і підійти до скельного берега, де немає варти. Вже стемніло, але місяць, на щастя, не ховався за хмарами, тому рибалка запропонував зайти до гроту відразу ж. Чекати до світанку було б небезпечно. Макс за дідовим наказом сидів на дні човна і не ворушився.

— Там, під човном, хтось є! —