Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

вантаж і залогу на південному розі острова, а самому назавше спочити в піску. То була своєрідна данина тутешній бідній землі. Недарма кажуть: що одному смерть, те іншому життя! Пам’ятаю, одного буряного свят-вечора тут у затоці Балка, застрягла російська баржа з медом; усі сім чоловік залоги потонули, зате ми, сотні дітей злидарів, їли хліб з медом цілу зиму. Так море не раз допомагало бідноті в скрутну пору. До того ж тут, коло гирла Гадючого струмка, на воді видніла ясна пляма, наче плівка олії, і не зникала навіть у найбільшу бурю. На дні під тією плямою лежали замулені в піску три кораблі короля Вальдемара, навантажені щирим індійським золотом, і чекали, поки я виросту й добуду ті скарби з морського дна.

Дитячі спогади мають свої власні гніздов’я, де кожен корх землі, немов круча, обліплений пташиними гніздами: йдеш по них, і з-під ніг тобі випурхують спогади — живі-живісінькі. Так чи інак, а в затоці Балка, що ясним півмісяцем вигнулася аж до Гадючого струмка, ще й досі гніздяться спогади про моє дитинство, і я їх здибаю тут на кожному кроці. Ніде в світі я не відпочиваю так гарно, як на цьому піщаному березі, звідки я природно дивлюся на світ і на людей і ще дужче відчуваю їхній взаємозв’язок.

І батько, й дід прожили тут, мабуть, найкращу пору свого дитинства й молодості. Дід народився на великому хуторі, що стояв на сипких пісках. Те, що сіяли на одному місці, сходило на іншому, а то доводилось брати мережі й вирушати в море. — звідти люди добували найбільше поживи. Завше було приємніше витягти човна, наладнати вітрило й пуститися за вітром, аніж утрьох плетнати коло неповороткого колісного плуга, запряженого чотирма парами кошлатих шкал; та й діялося це за англійських часів{Маються на увазі 1801–1807 роки, коли Данія вела ненастанні війни з Англією.}, сто років тому, коли кожен наш мешканець почувався на морі, як удома. А як довготелесий молодик повертався з нічної риболовлі й сонце залотило слід його човна, то ще далеко в морі він сміливо стрибав у воду і, пливучи, тягнув човна до берега за мотузку, взявши її в зуби. Дід залишив хутір і став рибалити. Тут, у затоці Балка, минуло дитинство мого батька, тут він із самого малку звик до човна, тут грався на дозвіллі, купався, виловлював у воді дошки з розбитих суден і в дерев’яних капцях нечутно підкрадався до сонної нерпи.

Тут гарно відпочити, коли ти вільний від усякої праці. Я винайняв собі помешкання в одного селянина на вересовому пустищі й цілі дні гайнував на березі, запливав далеко в море, як, бувало, в дитинстві, або лежав на кручі і вигрівався на ласкавому сонці. Піщаний берег розгалужується обабіч двома ясними відрогами й замикає собою чудову латку моря, а запахи, що линуть із суходолу, оповідають приправлені гострими спеціями історії про все, що там відбувається.

Ліворуч від мене стоїть маленька купальня для багатих городянок, це вже новина. Поки що, як і споконвіку, чоловіки, чи багаті вони чи бідні, а також убогіші жінки купаються просто з берега. Позад мене квапиться доломір із помічником: вони вимірюють землю, кажуть, що тут мають будувати великий приморський готель. Отже, й цей куток світу стане модерним курортом!

Але поки що не став. Скрізь на березі видно селянські підводи; одні набирають піску, інші за давнім добрим звичаєм приїхали полоскали в морі білизну, бо дома в них було велике прання. Багато селян влаштовують собі тоді й щорічну купіль у морі, тому такий день для них — мов свято. І люди, й коні однаково раді: візники хвацько стоять на підводах, бажаюча показати дівчатам, що не бояться води, й батогом та криком підганяють упертих коней. Коні форкають стають дибки, кидаються вперед, б’ючи копитами, й здіймають цілі водограї срібних бризок. Тоді візника вивертають із воза білизну просто в море, і до неї беруться жінки з праниками. Вони верещать, підкасуються все вище, та дарма, однаково поділки геть мокрі; врешті жінки перестають зважати на спідниці й заходжуються плескати праниками по небілених простирадлах і сорочках, аж виляски йдуть. Плескіт стелеться по воді, відлунює багатократно й зливається в одне з осяяними сонцем брижами.

Ось котрийсь із тих, що приїхали підводами, поспішає берегом, зникає на хвилю за кручею, а тоді знову виходить, уже роздягнений. Він легко, мов дикий звір, перестрибує через кущі рідкої трави й біжить гладеньким піщаним берегом до води. На обмілині вода навколо нього піниться. Ось він кидається вперед, пирхає і, широко загрібаючи руками, пливе в море.

Вода за ним знову влягається, стає сливе невидима на око, така вона прозора й чиста. На ясному, поораному рівчаками дні гойдаються химерно позаломлювані сонячні зайчики, стрибають у шаленому танку: якийсь хаотичний бляск і мигтіння. Якщо лежати на березі й пильно дивитися на них, то здається, що й сам ти починаєш гойдатися.

Дами в купальні виставляють прапорець на знак того, що не можна йти берегом. Трьом невеличким товстулям з місцевого панства навряд чи треба було так запопадливо дотримуватися нових правил пристойності, бо перехожі тільки мимохідь зиркають на купальню й простують далі берегом, що споконвіку був найкоротшою дорогою між рибальським висілком на розі острова й містечком.

— Ти ба, висить прапор! — простодушно дивуються перехожі й спиняються на хвильку, щоб доскіпатись, у чім річ. У куточках їхніх очей ховається сміх. — Ну, та вже нащось його вивішено!

Три дами обережно виходять на берег. Вони в чорному купальному вбранні, геть обшитому мереживом та ще бозна-якими прикрасами. Це зовсім нова мода — з власної волі лізти одягненому у воду, і всі люди повитріщалися на дам, що боязко дріботять по піску. Раптом вони спиняються, скуті страхом, і, мовби на команду, стискають докупи коліна. Тоді повертаються і, зойкаючи, тікають назад до купальні. Якийсь моряк з містечка починає роздягатися просто перед дамами. То Нілен, що недавно повернувся додому після трирічного плавання навколо світу.

Час у нього не купований, та й вода на батьківщині, видно, йому сподобалася, бо минає добрих півгодини, поки він знову вилазить на берег. Одягаючись, моряк замислено дивиться на прапор.

«Що за біс? Може, то карантиновий знак?» — дивується він.

Тоді неквапом береться