Читати книгу - "Задуха"

ньому вже нічого не лишилось, але він однаково пульсує.

І я кажу:

— Чорт забирай. Ні, правда. Це я точно відчув.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Я стою, нахилившись уперед і обпираючись руками об стіну. Коліна злегка зігнуті. Я кажу:

— Ти там легше. — Я говорю Тані: — Ти ж не газонокосарку заводиш.

Таня стоїть переді мною на колінах і дивиться на червоні кульки на підлозі, масні від вазеліну. Вона каже:

— О Господи. — Вона піднімає намисто з червоних гумових кульок і показує його мені. — Начебто намистин було десять.

Кульок лише вісім. І на волосіні — явний надлишок вільного місця.

Зад так болить, що я лізу туди рукою, щоб перевірити, чи немає крові. Судячи з того, як у мене там болить, кров має просто цебенити фонтаном.

Зціпивши зуби, я кажу:

— Непогано так побавились, еге ж?

І Таня каже:

— Підпиши мою відпускну записку. — Вона складає кульки в сумку й каже: — І все-таки сходи до травмопункту.

Дивись також: стороннє тіло в товстій кишці.

Дивись також: закупорка кишечника.

Дивись також: спазми, жар, септичний шок, параліч серця.

Я п'ять днів нічого не їв. Просто не відчував голоду і не згадував про те, що треба попоїсти. Я не відчував спраги чи втоми. Я не злився, не переживав, не відчував страху. Якщо де погано пахне, я цього однаково не відчуваю. Я знаю тільки, що сьогодні п'ятниця, тому що тут Таня.

Пейдж зі своєю зубною ниткою. Таня зі своїми іграшками. Ґвен зі своїм «виручальним словом». Вони всі тягнуть мене на мотузці. На волосіні, на нитці. Тягнуть і смикають.

— Та ні, — кажу я Тані. Я розписуюсь у неї у відпускній записці у графі «Поручник». — Усе нормально. Я не відчуваю, щоб там щось залишилося всередині.

Таня бере в мене відпускну записку й каже:

— Щось не віриться.

Найсмішніше, що мені й самому якось не віриться.

Розділ тридцять четвертий

Без страховки й навіть без водійських прав мені вдається вмовити таксиста допомогти завести зі штовхана стару мамину машину. По радіо передають інформацію про автомобільні пробки: аварія на такій-то вулиці, заглухлий трейлер на шосе до аеропорту. Я заправляюсь, їду до місця найближчої аварії та стаю в чергу. Просто щоб відчути, що я також до чогось причетний.

Я стою в пробці. Серце б'ється спокійно й рівно. Я не сам. Замкнений у цій пастці, прикидаюся, що я — звичайнісінький нормальний хлопець, який їде з роботи додому. До дружини й дітлахів. До свого власного будинку. Я можу прикинутися, що моє життя — не лише тяжке очікування чергового лиха; що в мене у житті є щось іще. Що я знаю, як правильно функціонувати. Інші дітлахи грають у «лікарню», у «дочки-матері», у «магазин»; я граю в пасажира, що їздить у громадському транспорті за сезонним проїзним квитком.

Після роботи я їду до Денні — на пустир, куди він звіз усе своє каміння. Де скоро «буде новий квартал», на запевнення будівельної компанії «Меннінґтон». Денні склав камені один на один, скріпивши їх вапняним розчином, отож тепер у нього є стіна.

Я кажу:

— Привіт.

І Денні мовить:

— Привіт.

Він питає:

— Як твоя мама?

І я говорю, що не знаю. Мені однаково.

Денні розмазує кельмою шар сірої зернистої грязюки поверх останнього ряду каменів. Розрівнює розчин загостреним краєм кельми. Потім бере паличку і розгладжує шви між каменями.

Неподалік, під яблунею, сидить дівчина. Це Черрі Дайкірі зі стриптиз-бару. Вона сидить на розкладеній ковдрі. Дістає з коричневого паперового пакета білі картонки з їжею із фаст-фуда, розкриває їх і розставляє на ковдрі.

Денні вкладає на розчин черговий ряд каменів.

Я питаю:

— Що будуєш?

Денні знизує плечима. Вдавлює квадратний камінь глибше в розчин. Потім набирає розчин кельмою і втирає його між двома каменями. Складає все покоління своїх «дітей» у щось єдине й велике.

— А хіба спершу не потрібен проект? — питаю. — План на папері? І здається, треба ще дістати дозвіл на будівництво від якоїсь комісії; заплатити податок. Є якийсь будівельний кодекс — його треба знати.

І Денні дивується:

— Та невже?

Він вивертає камені ногою, вибирає кращий і кладе його зверху. Він каже: якщо ти збираєшся написати картину, тобі не потрібно нічийого дозволу. Якщо ти пишеш книгу, тобі не потрібні ніякі плани, завірені в якійсь там комісії. А книги ж бувають різні. Є дуже шкідливі книги: він, Денні, за все своє життя не завдасть стільки шкоди, скільки її завдасть одна така книженція. Якщо ти складаєш вірша, ти не кличеш ніяких інспекторів. Існує таке поняття, як свобода самовираження.

Денні мовить:

— Якщо ти збираєшся завести дитину, на це не треба спеціального дозволу. А якщо хочеш побудувати дім, потрібно?!

І я кажу:

— А якщо твій дім буде потворним і небезпечним для оточення?

І Денні мовить:

— А якщо ти виростиш гидку і паскудну дитину, небезпечну для оточення?

Я підношу кулак і кажу:

— Сподіваюся, друзяко, ти не мене маєш на увазі?

Денні дивиться на Черрі Дайкірі на траві під яблунею й мовить:

— Її звати Бет.

Я кажу:

— І навіть не думай, що міські власті купляться на твою логіку Першої Поправки.

Я говорю:

— Насправді вона не така вже й симпатична.

Денні витирає піт із обличчя полою сорочки. Коли він задирає сорочку, видно рельєфні м'язи в нього на животі. Він каже:

— Тобі треба з нею побачитись.

Я говорю, що можу подивитися на неї і звідсіля.

— Із мамою, я маю на увазі, — каже він.

Вона однаково мене не впізнає. Вона не сумуватиме за мною.

— Не заради неї, — каже Денні. — Заради себе.

Денні з його накачаними руками, де тверді мускули перекочуються під шкірою. Денні з його плечима, яким тепер тісно у старій футболці. Вже й не скажеш, що колись він був таким кволим і худим. Із кожним новим рядом йому доводиться піднімати камені все вище й вище. З кожним новим рядом каменів йому треба бути трохи сильнішим. Він каже:

— Попоїсти з нами не хочеш? Китайської їжі? — Він мовить: — Вигляд у тебе втомлений.

Я говорю: ти тепер спиш із цією Бет?

Я говорю: вона що в тебе, вагітна?

Денні тримає в руках великий сірий камінь, притискаючи його до стегна. Він знизує плечима. Іще місяць тому цей камінь ми не підняли б і вдвох.

Я говорю, якщо йому знадобиться машина — в мене машина на ходу.

— От і паняй до мами, —