Читати книгу - "Гірчичне зерно"

вони збожеволіли, а потім не було кого навчати. Я просто дивився, як росте трава і облуплюється вапно з будинків».

Андрій поклав ручку, закрив зошит і сховав його у валізку, бо йому важко було мати щоденник перед очима. Він виразно бачив, як почне складати у валізу сорочки, костюм, книжки, приладдя для гоління, рушники, мило, як притисне коліном кришку, щоб закрити замок, як одягнеться і піде через кімнату сплячої господині, намагаючись не стукати. Тільки куди? На холод, темряву, ніч? Андрій падає на ліжко і плаче. Нема нікого. Нема нікого.

Оля прокидається від легкого дихання над нею. Вона не розплющує очей, лежить нерухомо, тільки серце б’ється щораз частіше. І вже тоді, коли воно опиняється на грані між життям і смертю, Оля ворушить губами: «Мама». І чує кроки. Двері зачиняються. Все.

Може, мама боїться, що баба лежить поряд? Вона б лягла коло неї, обняла, і вони б розказували одна одній, як воно все було. Мама боїться баби.

Вранці дівчинка думає про те, що мама вмерла і похована далеко в Сибіру і що то не була мама.

Але вночі лагідна рука торкається її сплутаного волосся. Оля міцніше заплющує очі, і тіло її твердне, як камінь. Не можна нічого казати бабі. Та не буде спати, і мама не прийде.

На третю ніч ніхто не приходив. Оля лежала, скрутившись клубочком, і слухала бабине хропіння. Мама вгнівалась на неї, що вона не відкриває очі. Десь під ранок Олі приснився сон, ніби на стежці лежить ніж з золотою ручкою. Оля нахиляється, щоб його підняти, але хтось хапає її за руку…

— Олюню, вставай до школи!

Під кухнею вже горить. Оля збирається, сідає за стіл. Баба зварила їй двоє яєць і налила горня молока.

— Щось ти бліда, — каже баба. — Може, простудилась?

— Ні,— Оля дивиться на піну з молока, що висить над горням, і до горла їй підкочується нудота. — Бабо, чому мама до нас не прийде? Наталина баба прийшла, Юрків дідо, а моя мама не приходить.

— Що ти мелеш? Вмерлі не ходять.

— Раніше не ходили, а тепер ходять. Ви знаєте, бабо, що ходять. Але люди закриваються в хаті з ними, аби ніхто не видів. Чому мама до нас не прийде?

— Хто тобі таке сказав? Діти? Хтось буйду пустив, а ти віриш. Молися за мамину душу і за свій гріх!

— А як мама прийде, ви її пустите до хати?

Баба заплакала.

XIV

Андрій Іванович дивився з вікна учительської, як падає лапатий сніг, а потім перемінюється в дощ, а потім знову в сніг. З вікна сніг видавався сухим, як тополиний пух. Колись в дитинстві Андрій був вражений, побачивши серед літа сухий сніг.

— Андрію Івановичу, тіштеся, — сказала Оксана Данилівна, математичка. — Завтра обіцяють включити світло.

— A-а, добре, — відповів Андрій байдуже, хоч се й була новина для нього.

— Завтра все буде інакше.

— Так.

— Може, затворять двері, Оксано Данилівно, — зауважив директор, відчиняючи двері свого кабінету.

Оксана Данилівна почервоніла.

— І ви вірите в ці казки?

— Пустіть, бо мені пора в клас!

— Вчитель має нести в руці факел, щоб учні бачили, куди йти, чи не так, Андрію Івановичу? Як я і сподівався, ваша лекція не мала успіху. І знаєте чому?

— Знаю.

— Ні, не знаєте, шановний! Треба було світла, справжнього світла в клубі! Я вам відмітив путівку, бо це моя вина. У вас зараз урок?

— Так, у сьомому класі.

— Чудово, я прийду до вас.

Олі набридло сидіти за партою, і вона пробралася до вікна. Згори падав сніг, а внизу було болото. З вікна вона бачила трохи не все село і гору Ласки, вже білу. Добре було б там зараз ходити по снігу і дивитися звідти на школу. Минулої весни до них приїхав дуже старий чоловік, Басараб, і поселився у своїй хаті. Потім він умер, а його син продав ту хату на дрова. Басараб любив сидіти на березі річки, на принесенім водою корчі. Ще той корч лишився. І на Ласки ходив. Не на сам чубок, лиш під гору. І теж дивився. Якби він не вмер, то сказав би, чому втворилися двері.

Дівчинка глянула на три пеньки, вже взяті іржею, і їй здалося, ніби вона падає згори на їх гострі, залишені пилою зуби, хоч так неможливо було впасти, хіба що вона б летіла.

Зненацька хтось грубо обхопив її за плечі, намацуючи груди. Оля зойкнула, вирвалася. Регіт оглушив її.

— Ти що?!

— А що, не можна? — вишкірився Олег.

Оля втекла на своє місце. Учні далі сміялися, але задзвонив дзвінок.

— То ненормальний! — сказала Галя. — Треба було дати по морді. Порядні дівчата завжди дають по морді, коли хтось лізе.

Оля заплакала, хоч Галя й сіла коло неї.

«…Коли випаде сніг, буде важче піти, бо залишаться сліди. Ні на чому так добре не видно сліди, як на снігу, бо сніг білий, а сліди чорні. Хтось перший побачить твій слід, прочитає і знатиме, куди ти пішов. Сліди обірвуться на зупинці автобусів, а всім відомо, куди їдуть автобуси. На них написано. А коли й снігу не буде, а ти підеш, і тоді знатимуть, куди ти дівся, бо у ліс чи гори ніхто надовго не йде. Ти б там не вижив. Нудьга на твоєму лиці означає, що ти хочеш піти.