Читати книгу - "Вірнопідданий"

схвальний галас. Учитель додав ще:

— Кожної Седанської річниці я розповідаю цю історію шляхетними словами в своєму класі. Нехай хлопчики знають, якими героями були їхні батьки!

Всі погодилися, що це може тільки сприяти розвиткові національних поглядів молодого покоління, і цокнулися з Кюнхеном. Від великого запалу ніхто не помітив, що до столу підійшов ще хтось. Ядасон несподівано зауважив скромного сірого чоловіка в гогенцоллернівському плащі і милостиво кинув йому.

— А, пане Нотгрошен, сідайте!

Дідеріх наскіпався на нього з висоти своїх піднесених почуттів:

— Ви хто?

Незнайомий низько вклонився.

— Нотгрошен, редактор «Нецігської газети».

— Значить, кандидат на голодну смерть, — сказав Дідеріх, намагаючись блискати очима. — Задрипані гімназисти, освічена голота — небезпека для нас.

Всі зареготали; редактор покірно посміхнувся.

— Його величність затаврував вас, — сказав Дідеріх. — Ну, сідайте!

Він навіть налив йому шампанського, і Нотгрошен з подякою випив. Тверезий і зніяковілий, він оглядав товариство, самовпевненість якого все зростала від великої кількості випитого вина, про що свідчили порожні пляшки на підлозі. Про нього відразу ж забули. Він терпляче чекав, поки хтось не запитав його, як він серед ночі тут опинився.

— Мені ж треба було випустити газету, — сказав він поважно, як маленький службовець. — Ви ж, панове, захочете прочитати завтра в газеті про те, як було застрелено робітника.

— Ми це знаємо краще від вас! — закричав Дідеріх. — Ви ж від голоду все висмоктуєте з пальця!

Редактор винувато посміхнувся і покірно слухав, поки всі наввипередки описували йому пригоду. Коли гомін стих, він почав:

— Коли вже он той пан…

— Доктор Геслінг, — різко сказав Дідеріх.

— Нотгрошен, — пробурмотів редактор. — Коли вже ви згадали кайзерове ім’я, то я думаю, пайове, вас зацікавить звістка про новий виступ його величності.

— Я не дозволю ніякої критики! — загорлав Дідеріх.

Редактор знітився і приклав руку до грудей.

— Мова йде про лист його величності.

— Що завдяки підлій зраді потрапив до вашого бюрка? — спитав Дідеріх.

Нотгрошен підняв руку, ніби для клятви.

— Сам кайзер призначив його для опублікування. Завтра вранці ви прочитаєте його в газетах. Ось коректура.

— Говоріть, докторе! — наказав майор.

— Доктор? Хіба ви доктор? — вигукнув Дідеріх. Але ніхто вже не цікавився нічим, крім листа, гранки вирвали з редакторових рук.

— Браво! — вигукнув Ядасон, який ще був спроможний читати. — Його величність оголошує себе прихильником позитивного християнства.

Пастор Цілліх так зрадів, що в нього почалася гикавка.

— Це якраз для Гейтейфеля! Нарешті вчені чваньки дістануть… — гик! — по заслузі! Вони вже підкрадаються до тайни одкровення… — гик! — Це навіть для мене не зрозуміло — гик! — а я вивчав теологію!

Вчитель Кюнхен змахнув гранками високо в повітрі:

— Панове! Не я буду, коли не прочитаю цього листа в класі і не загадаю на цю тему письмової роботи!

Дідеріх був дуже поважний:

— Справді, Хаммурабі[5] був господнім знаряддям! Я б хотів бачити, хто посміє це заперечити! — І він грізно заблискав очима. Нотгрошен згорбився. — Ну, а Вільгельм Великий! — провадив далі Дідеріх. — Прошу не заперечувати. Коли вже не він був господнім знаряддям, тоді господь взагалі не знає, що таке знаряддя.

— Я цілком дотримуюся тієї ж думки, — запевнив майор.

На щастя, ніхто не заперечував, бо Дідеріх був готовий на все. Вхопившися за стіл, він насилу підвівся зі свого місця.

— А наш блискучий молодий кайзер? — грізно спитав він.

З усіх боків залунало:

— Індивідуальність…

— Людина пориву…

— Найрізнобічніша особа…

— Оригінальний мислитель…

Дідеріхові цього було замало.

— Пропоную вважати його також за знаряддя!

Пропозиція була схвалена.

— Пропоную телеграмою сповістити про це його величність!.

— Я підтримую пропозицію! — заревів майор.

Дідеріх констатував: «Схвалена одноголосно і з запалом!» — і впав на свого стільця.

Кюнхен і Ядасон разом почали складати телеграму. Написавши кілька слів, вони зразу ж читали їх уголос.

— «Ми, громадяни міста Неціга, які зібралися в магістратському погрібці…»

— Засідали, — зажадав Дідеріх.

Ті вели далі:

— «Засідали, сповнені націоналістичного духу…»

— Націоналістичного… — гик! — і християнського, — доповнив пастор Цілліх.

— Невже, панове, ви серйозно хочете… — з тихим благанням спитав Нотгрошен. — Я думав, що це жарт.

Тут Дідеріх спалахнув гнівом.

— Ми не жартуємо з найсвятішим! Ви хочете, збанкрутілий гімназистику, щоб я пояснив це вам на кулаках?

Клятвено підняті руки Нотгрошена красномовно говорили, що він не хоче подібної науки, то ж Дідеріх зразу заспокоївся й сказав:

— За ваше здоров’я!

Зате майор кричав так, що, здавалося, він от-от лусне.

— Ми ті, на кого його величність може звіритися!

Ядасон закликав до спокою й зачитав:

— «Ми, громадяни міста Неціга, що засідали в магістратському погрібці, сповнені націоналістичного і християнського духу, кладемо до ніг вашої величності свої вірнопідданчі почуття з приводу визнання вашою величністю релігії одкровення. Ми заявляємо про свою глибоку огиду до крамоли в усіх виявах і бачимо в сьогоднішній доблесній дії вартового в нашому Нецігу відрадне потвердження того, що ваша величність, подібно до Хаммурабі і Вільгельма Великого, є знаряддям господа».