Читати книгу - "Шалені шахи"

з 1309 по 1377 рр., коли резиденція глав католицької церкви розташовувалася не в Римі, а у французькому Авіньйоні. ">[51] і поява протестантських церков, включно з нашою англіканською, продемонстрували усьому світові слабкість католицтва. Тож припиніть удавати із себе всемогутнього Бога, а краще керуйте своєю шаховою армією, настільки ж чорною, як і чернечий одяг. І не забувайте, що відмова від гри вважається поразкою. Невже ви хочете безславно здатися мені без бою?!

Служитель церкви розлютився, але стримався й пробелькотав собі під ніс:

— Ні, нізащо. Якщо Бог вирішив дарувати мені перемогу, то допоможе своєму служникові, у якому б становищі я не перебував. Нехай навіть у найбезнадійнішому.

Задоволений собою, англієць кивнув, і гра почалася з того, що хазяїн турніру пересунув королівського пішака на дві клітинки вперед. Єпископ одразу ж зупинив подальше просування рожевої костяної фігурки симетричним ходом свого королівського чорного пішака.

Після цього стрибком коня з королівського флангу англієць напав на зухвалого «солдатика», що насмілився грудьми перекрити хід його переможному висуванцеві. Єпископ захистив свого пішака ходом чорного коня з ферзевого флангу. Передбачаючи напад на свого зарозумілого королівського «солдатика», хазяїн турніру захистив його другим конем. Тоді гість не впустив нагоди цілком передбачувано напасти на білого королівського пішака другим чорним конем[52] і мовив:

— Бачу, ви розраховуєте на спокійну гру, мессіре?

Англієць зняв з дошки чорного королівського пішака й відповів у колишній знущальній манері:

— Ні, чому ж? Просто розчищаю простір для маневру.

— Що ж, мессіре, охоче допоможу у такому шляхетному починанні.

Негайно білий кінь впав жертвою чорного суперника. Гра потроху загострювалася. Білі непомітно розверталися для нападу, чорний слон нарешті рушив уперед, щоб його король мав шанс рокіруватися в коротку сторону. Можливо, єпископ розраховував, що англієць також улаштує рокіровку, сховавши свого короля під захист пішакової шеренги.

Однак у найнесподіваніший момент білі із завчасно зайнятих вигідних позицій ринулися в стрімку атаку. Лише кілька ходів — і ферзеві фланги поріділи, тоді білий королівський пішак почав клітинка за клітинкою просуватися вперед. Повільно, але впевнено й неминуче.

Єпископ відверто зажурився: надто пізно зрозумів він підступний план хазяїна турніру! Спроби атакувати білого вискочня успіхом не увінчалися: усі до єдиної чорної фігури надто глибоко загрузли в різних захисних комбінаціях, порушення рівноваги в кожній з яких загрожувало цугцвангом[53]. У результаті простий «солдатик» досягнув передостанньої лінії квадратиків. Ще один хід — і...

— Я припиняю гру, мессіре.

— Тобто?!

Англієць підвів сповнені подиву очі на супротивника, який перекинув на шахівниці чорного короля й тихо прострекотів:

— Партія за вами.

— Як накажете це розуміти?! Ви вже здалися?! Я ж навіть не оголосив вам шаху!..

— Цього не потрібно, — поморщився єпископ. — Ви вже за крок від того, щоб одержати другого ферзя, а цього статися не повинно.

— Але ж за правилами шахів...

— За правилами шахів — так, звичайно. Але ж за правилами життя таке категорично неможливе!

— Але до чого тут якісь дивні правила життя?!

— Нагадую вам, мессіре, що шахові турніри розенкрейцерів — це не просто гра для втішення пересичених розумів. Це під час гри ми рухаємо мертві фігурки, зате в реальному житті граємо, немов тими пішаками, живими людьми: монархами і їхніми міністрами, генералами, лицарями й солдатами. Та чого там — навіть цілими народами!.. Можливо, й вами!..

— Все це так, але ж...

— А тепер я негайно вимовлю пророцтво.

— Дозвольте, а це що таке?! — щиро обурився англієць. — Адже відповідно до правил турніру, пророцтво вимовляє переможець, що довів у такий спосіб силу свого стратегічного мистецтва...

— Мессіре, мене більше не хвилюють зарозумілі правила вашого турніру. Я переміг у сьогоднішній грі, тож годі сперечатися, — не моргнувши оком, урочисто проголосив єпископ.

— Ви перемогли?! Що я чую!!! Ви щойно здали партію...

— Цілком правильно, я всього лише здав шахову партію, — проскреготів єпископ. — Але я переміг, оскільки здав її вчасно, не допустивши появи на шахівниці другого ферзя чи іншої важкої фігури.

— Ви ще скажіть, що зовсім не оголошення мату моєму королеві, а саме недопущення появи на шахівниці другого ферзя було істинною метою вашої гри!

— Цілком вірно: істинною метою моєї гри було виграти, що у моєму розумінні є недопущенням появи на шахівниці другого ферзя. Королева в короля одна–єдина, двох королев відразу не буває. Тому я краще перерву партію, ніж дозволю якомусь жалюгідному пішакові отак стрімко звеличитися до ферзя. Але ви, мессіре, не зрозуміли цього. Ви взагалі нічого не зрозуміли! Не второпали, що сьогодні просто зобов'язані були програти — адже Свята Церква в моїй особі зобов'язана перемогти. Чуєте: зобов'язана!!! Але немає у вашому серці жодної краплі Божого страху. А тому я оголошую навіть не пророцтво — вирок.

Єпископ повільно підвівся, прийняв урочисту позу, поправив мантілетту, що сповзла набік.

— Отже, оскільки я переміг у цьому славетному турнірі, то зараз же оберу країну. Нехай же це буде Англія... — Очі єпископа хижо сяйнули.

— Оце вже перепрошую! Оскільки шахова партія за мною, як ви самі щойно сказали, то й вибір країни за мною, — тихо мовив хазяїн турніру. — У минулій грі мій супротивник обрав Польщу...