Читати книгу - "Вогненне око"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 81
Перейти на сторінку:
а голод тебе прощає, виганяє на вулицю. Тоді з'являється віра. Віра, згодьтеся, це не що інше, як невідомість. Неохопність. Якби повірив раніш у Бога, або якби батьки твої не були дешевими зарозумілими виродками, якби дали тобі мінімум виховання, то ти став би чудовим альфонсом, а в найгіршому випадку цієї інтермедії – менеджером. Мистецтво дурити людей – теж мистецтво. Мрія і справедливість – дві неспростовні і неживі речі, що про них знають тільки там, нагорі…» – Лящ замовкає, вихиляє чарку. Беззубий рот його розтягується, розмикається, щоб проковтнути шматок вареної ковбаси. Скинувши дзьобастого носа, Лящ за кухлем закидає назад голову, показуючи вулкани чорних ніздрів. Любомир, навпроти малинового тла нової картини, оточений, мов у труні, квітами, японською ікебаною, вбирає якось налякано голову в плечі, звужує щілини очей, дивиться на Ляща чіпким поглядом. Одним порухом, різким, непомітним, підкликає чоловіка в окулярах, який, похитуючись, підскакує до свого шефа: «Ви щось хотіли?» – «Хто запросив це бидло?» Це його помешкання – з рядами книг у золотих оправах, власноруч намальованих картин; в перерві між чаркою гості підходять до одного з шедеврів, голоси їхні деренчать, мов жерстина високого полудня в місяці серпні. Любомир підскакує, проте його чомусь більше дратує поява Ляща, який швендяє між столиками, женучи смердючі хвилі засмальцьованими обшлагами малинового піджака. Ліла, ніби не чуючи останньої фрази хазяїна, довгим поглядом змірявши відстань між черговими картинами, тягне м'яким голосом: «Боже, яка краса! Розкажіть, розкажіть…» – і змовкає. Очі волого, снопами іскор бахають на Любомира, зайнявши колючий його вираз драглистою радістю. Родик бачить лишень збудженого чоловіка. Тільки закінчений олігофрен, останній отупілий сексуальний збоченець або тріснутий з п'ятого поверху вниз головою романтик не почує прілоти подиху з уст люду, що оточує його. Невже вам заціпило, чи ви оглухли навіки, чи повилазило, а мабуть, ви такими вродилися, забрели ж недаремно до цієї скотарні…

Тутки все присутнє: нирки, гумовий шлунок, задубілий від коньяку і кави, залози внутрішньої секреції працюють з перебоями, але справніше, ніж у народженого після атомної аварії малюка, посинілий стручок спроможний ще задовольнити таку собі дурепу-гімназистку з недорозвиненим задом та нероздовбаним передком; воно все якось в один клубок, але немає одного – духу, замість того позичена у праски електрична іскра, що може торохнути всією силою в 250 вольт… Лящ одхекується після чергової чарки, лупає банькатими очима в густий морок ночі, підсідає до Родика: «Це я тобі, старий, товкмачу, щоб написати щось, треба обов'язково забути, що ти живеш…» – Любомир озирається через плече, бере Лілу під лікоть. Темне пасмо спадає на рожеву шию. Лящ цмокає повними губами. Любомир зі злістю пса, що не може одірватися від кістки: «Цей чоловік уміє робити тільки гроші! Облиш його». – Родик відчув небезпеку. Любомир проти малинового панно. Руки, як для його віку, злітають птахами, усмішка ріже жуванину кімнати, де перевальцем, п'яні в дим, сновигають запрошені. Лящ вкидає чарку за чаркою, наливається сивушними випарами його тіло: я ассирієць, клянусь усіма богами і музами, – прийдіть, і я вас зігрію, я прийму вас, як коханець, витисну, вичавлю з вас, що зможу, що мені до вподоби, що мені потрібне… Повірте мені… від цього прибуде у вашому домі щастя. Для чого вам носити, мов кенгуру, те, що непотрібне. Воно якраз до речі мені, щоб зайняти пожежею мізки вам подібних, нехай летять сюди, хай лускотять крильцями… Кажете, що це боляче…

Зовсім ні: коли вам видалять те, що носите, – буде до одного місця найшанованішого предмета у вашому механізмі… Лящ зводить повні сліз очі на Любомира, котрий тремтить щасливою плямою проти сухих гіллячок ікебани, широких мазків картини. Погляд Ляща мужньо зустрічає свердлик погляду колишнього шефа. Ляща розпирає від випитого і сміливості: вам залишається діамант, коштовність – ваше лайно. Ним ви можете залюбки бавитися при світлі місяця у тихій божевільні… Але від мене так тяжко піти, бо я, як та нікчемна вічність натовпу, розпускаю мацаки, щоб вивільнити вас од необхідності думати… думати, спати з вами буду я… Ось, усі кажуть, що гомосексуалісти – нечисть, але придивіться: яка витонченість… чи спроможні ви так мислити… Тут чоловік з великими вухами, чогось судомлячись трохи збоку, зразу побіля Ляща, витягує хусточку, шмаркається: «Від тебе тхне пеклом, бидло…» – «Ш-а-а, я проводжу спіритичний сеанс…» Тиша шарудить комашиними лапками, тріскає гіллям ікебани, – Любомир вимучує на пророчому, жовтому, вижуваному лиці усміх, кислий і сухий. Родик бачить Лілу. Голова від утоми, як йому видалося, лежить на плечі їхнього нового друга. Вона, широко розкривши очі, прозориться вся невідомим йому щастям, химорода котрого висить над ним. Несподівано вона щезає, під рейвах, що зчинили сп'янілі гості, – вони лупцюють, мов м'яч, Ляща. Лящ мукає, крекче по-старечому, потім б'ється головою об стіну, і кров дзюрчить крізь злиплі од поту пасма волосся, чвиркає фонтанчиками, забарвлюючи жовті квіти ікебани. Любомир затуляється від цього пухкенькою долонею. Регіт гуготить, мов у казані, все гучнішає. Любомир набирає суворого вигляду – зараз у нього майже аскетичний, сповнений справедливості вираз на лиці: «Перестаньте, бо це гріх. Не займайте вбогого…» – Ліла сама, не знати чого, підсміюється. Вже опівночі, – ліхтарі беруть владу, вискочивши з освітленого кола, мчать засніженими, неприбраними рівнинами міста. Захмелілий Родик хапає густе, настояне на морозі повітря; випорскує на вулицю, щоб трохи протверезіти: від ситої їжі, від випитого, від солодкої втоми. Ось воно, пропечене безсонними пошуками, простягнуте, як одна мить, ось воно яке, щастя, мить його.

І він забуває про безіменну пані, лишень помста, підігріта вином, розповзається теплим клубком на грудях. Проти очей – золота свічка Андріївської церкви. Родик, сапаючи, кисло розтягує губи. Перед ним уже обличчя дівчини з оксамитовими очима. Позаду ніч. Йому ввижається, ні, він просто бачить став, літо, гума рипить у розігрітому повітрі, а надвечір тіла пахнуть мулом, комарі сірими грибами висять у червоній заграві заходу; і у мрії він притулився до слизького стовбура осики, притискає дівчину, – злякані криком сойки, вони храпасто втягують ніздрями. Оце як зараз, смакуючи запашний тютюновий дим, запах його розвіяний рукавами вулиць, завулками, розтягнутий майданами, туго встояний перед вітринами французьких парфумерних відділів; він повагом проходить кілька кварталів. Так роблять люди ситі, задоволені життям. Він цього ще не знає. І повертається назад, – Лящ, обтертий, вимитий чиїмись дбайливими руками, трохи прохмелений, починає накачуватися знову, базікати далі до посоловілих своїх колег, котрі не дивляться, не слухають, туманом повнять очі

1 ... 48 49 50 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогненне око», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогненне око"