Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

з блукаючим поглядом чорних очей, подався до неї.

Забагато сонця. Сонце відбивалося від столиків та вітрин. "Бентлі" стояло припарковане.

– Як тебе звати? - запитав хлопець.

– Яка різниця? Я тобі дам грошей і висаджу на розі Володимир-ської, - сказала вона.

– Круто, - писнув хлопець.

– Атож.

Іва висадила хлопця і повела машину серед розпеченого потоку металу. І тут перед нею виринуло обличчя. Це був не кошмар. Він мав грубе обличчя, і щось страшне і відштовхуюче було у сірому кольорі його очей. Іва натиснула на гальма. Машину розвернуло. І важке БМВ протаранило її у бік. Важкий "Хамер" зім’яв передок. Іву притиснуло кермом. Вона почула, як розтікаються груди. Гальмівні подушки спрацювали трохи запізно. Потім якась неймовірна сила підняла машину й Іва вилетіла через лобове скло, відчуваючи страшне ревище болю, як гострі зазубрини прорізають нутрощі.

Місто відкривалося великою червоною горлянкою. Ніч і порожнеча. Гландами висіли ліхтарі. Лейтенант підвів "Мазду" до клініки. Він вийшов з авто, не поспішаючи: швидше б усе закінчилося, - подумав він з упертою думкою ледацюги. У персоналу він розпитав про палату, де лежала Іва. Байдужість його не дивувала; зараз лейтенант відчував себе упевненим, і ця упевненість доводила до нудьги. Він подивився на Іву, як на сторонній предмет. Бліде обличчя, схудле, з запалими очима. Лоб, навислий, як у казкового гобліна, закривав ліве око. Гематома на всю щоку. Тінь від лампи висвічувала трубки, крапельниці. Лейтенант не дивився на Іву. Пробував не дивитися. Що тепер міг дати йому цей шматок м’яса, що не говорив і не рухався? І тут виникло те, чого він найменше очікував. Спазми стиснули йому горло, і він заплакав. Він по-дитячому закрив обличчя. З горлянки у нього клекотіло, сльози побігли між пальцями. Медсестра стояла осторонь у короткому білому халатику, з ляльковим обличчям, гарними ногами, видно, з нею хтось спить з персоналу: або зам, або сам начальник. Інакше у нас не можна. Вся країна проїдена цим, наче іржею, наче люесом, - пройшлося в голові у лейтенанта. Він повернув своє обличчя до медсестри, запитав:

– Що з нею буде?

– Якщо не пересадять деякі органи... Забула які, вона помре...

Лейтенант махнув головою і подався до виходу. Місто оглушило його звуками; звуки нагадували прискорену плівку: обривалися, пищали. Наче хтось на вухо нашіптував паскудні поради. Шум мокрих шин, крики, сміх. Після дощу так і буває. Тільки якось світло звузилося, і лейтенанту видавалося, що він попав у якесь мерзенне черево. Лейтенант сів у "Мазду" і погнав до відділка.

Напарник куняв за столом. Руки у нього голі до ліктів. Він пригадав, що напарник завжди носив влітку і зимою сорочку з короткими рукавами. Лейтенант увімкнув чайник і дав потиличника напарнику. Той підняв своє бульдоже обличчя. Усміхнувся, привітався і знову опустив голову. Лейтенант подивився на телефонну книгу, здорово пом’яту, і зрозумів усе. Цапі сьогодні не було солодко.

– Що він сказав?

Напарник нехотя потягнувся за стіл і витягнув пляшку горілки.

– А що він сказав? Одна шайка-лєйка. Синаш вліз у борги, потім його почали використовувати як дилера, що тягав за кордон наркоту. Далі все заплуталося. Майор створює притон, куди стягують малоліток. Головне - в більшості, всі добровільно. Бачив ти колись таких матусь та татусів? Якось вийшло, що втягли і батька. Можливо, оточення, а можливо, і сам майор потворствував цьому. Але ми цього не дізнаємося. Бачив ти коли таке?

– Гадаю, що ми ще побачимо не один цирк. Вік живи і вік учись... Це він убив Руслана?

– Задавив. Побачив, що у нього починається гангрена. Вони спочатку відпиляли під наркозом йому руку. Намагалися дізнатися, куди він сховав партію наркоти. Далі злякалися, задавили його ланцюжком. Гадаю, що це злобний пацюк Цапа. Сьогодні вночі будуть брати решту... А ти де був?

– Їздив до підозрюваної у клініку, - сказав лейтенант, наливаючи горілки.

– Ну і... - напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.

– Не доживе до ранку, - лейтенант випив і скривився. - Яку ти гидоту п’єш...

– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, - напарник побовтав горілку у пляшці.

– Де він?

– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті йому якось не поталанило. Бідолаха, одне слово, - напарник закурив смердючу "Приму".

– Треба з ним поговорити, - сказав лейтенант.

– Про що?

– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна. Здається мені, що цей знає щось, - лейтенант подивився на телефонну книгу. Банальність буває непередбаченою, - подумав він.

Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на дно, дістаючи нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, їм обом стало ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих стінах.

– Ну, і що ти нам скажеш? - почав напарник, ляскаючи помочами.

– Почекай. Як тебе звати? - зовсім спокійно запитав лейтенант, підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.

– Рибою.

– Слухай, Риба, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна?

– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде. Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити. Послав не ти і не я його. І служить він не вам.

– Зрозуміло... Хто він: монстр, демон чи ще якась пакость?..

– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все як не монстр, то демон? Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і навпаки. Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда, лейтенанте? Клєвєтали хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний, повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А решта тебе не стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться. Я точно знаю.

– То ти хочеш сказати... - слово зависло на язиці у лейтенанта.