Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style=""> 

Піду я на ярмарок - хату замкне

Та й шмиг, мов жене хто від свого.

Скажу що робити - глядить, мов дурна,

Та й шмиг, не сказавши нічого.

 

А в батька, прочув я, вона, мов слуга,

Все робить. Тьфу, що за причина!

Став ласкаво їй говорити - стоїть,

Мов стовп, тільки лупа очима.

 

Став я не пускати її до вітця -

Ого, не минуло й години,

Вже теща прибігла, цокоче, кричить:

«Не смій ти моєї дитини

 

Спиняти!» - «Хіба ж я не муж їй?» - кажу.

«А я їй,- та каже,- не мати?»

Ни, слово по слову, ми в сварку зайшли,

І вигнав я тещу із хати.

 

Сидить моя Файга та й плаче. Що я

Говорю, і прошу, і грожу -

Мовчить або ходить сама не своя,

Ну, просто дивитись не можу!

 

Аж далі дитина у неї найшлась,-

Ну, мислю, слава тобі боже!

Дитина прив’яже до хати її,

Тепер устаткується, може.

 

Ага, чи не ще! На родини вона

До батька пішла. Вже по всьому -

Лежить там. І встала, і робить, і мов

Не дума вертати додому.

 

Привів я її. А що крику було,

Що сварки, того́ й не казати.

Та що, день в день гірше: то вна до вітця,

То теща від нас не йде з хати.

 

І ніби вона при дитині, а тут

Все шепче щось, Файгу бунтує!..

Я з злості аж мечусь, сварю, то мовчу…

Вже й праця мені не смакує.

 

 

IV

 

 

Раз якось я з ярмарку з Жовкви прийшов -

Нема мої Файги; ще зранку,

Говорять сусіди, до батька пішла

З дитиною, жати поганку. 32

 

Надвечір вернула. Ов, чую: кричить

Дитина! «Чого воно плаче?»

«Та що ж би, нічого!» Гляджу я, дитя

Лежить все червоне, гаряче.

 

«Чи ти, може, в поле го брала з собов?»

«Та брала!» - «Й на сонці лишила?»

«Та ні, під снопом, лиш крихіточку раз…»

«А бий тебе божая сила!»

 

«Ти що розкричався? Він зовсім здоров!» -

Кричить моя Файга й не дбає.

Дає йому груди, він хопить і враз

Знов пустить, знов хап! - знов пускає.

 

Озливсь я. «A Rich’n danen Taten arán! 33

Не бачиш, дитина недужа!»

«Ти дурень! - вона кричить.- Мама мені

Казала: не слухай ти мужа!»

 

Розлютивсь я, вдарив її… А найгірш

За серце мя брав плач дитини.

Ще й нині болить мене в серці той плач!

Ох, синку мій, синку єдиний!

 

Кричить та й кричить. Що йому? Що робить?

Не знаю, та й як мені знати?

А жінка, дурна, як поліно, тремтить,

Лиш знає грудь в рот йому пхати.

 

А вно все лиш хопить та й пустить… Побіг

До тещі. Прийшла стара, оха,

Щось шепче, то купіль готовить якусь -

Дитина не втихла нітроха.

 

Промучились ми! А по доктора слать

Ні думки! Ніч, розкаль, три милі…

Що кошту!.. Коротко сказать: до трьох днів

Синок мій лежав у могилі.

 

 

V

 

 

Не стало між нами життя з того дня,

Могилка ота нас ділила,

Мов корч будяковий. Все думка в мені:

«Се Файга дитя моє вбила!»

 

Дарма, що я бачив жаль, сльози її.

«Дурна, як поліно!» - сі мисли

Вертались усе, як лиш бачу її,

Вертались і грудь мою тисли.

 

«Дурна, як поліно! В неволі зросла

У батька, як жаба в болоті:

Лиш вирне на сонце, та й зараз назад

В болото по власній охоті!

 

Їй матір’ю буть? Господинею буть?

І що ж вона вміє? Робити

Лиш те, що їй кажуть, і родити, й грудь

Дитині до рота встромити.

 

Казала їй мати не слухать мене -

Не слухала, хату лишила,

Заробок повергла, щоб мамі служить,

І власне дитя погубила».

 

Такі мене мучили мислі день в день,

Обридла і жінка, і хата,

Заробок, весь світ. І весь день я не раз

Сидів і мовчав. Як заклята,

 

Мовчала і Файга, крутилась, мов тінь,

По хаті, а ніччю ридає…

І рад би промовить, потішить - так ні,

Щось мов мені горло стискає.

 

І в інший бік думи важкії пішли:

«Невже лиш сама вона винна?

Чим ліпший і я? Чи ж моєї вини

Нема, що померла дитина?

 

Роблю, заробляю, все к хаті гребу,

А першу підвалину хати -

Її, свою жінку, я таки не вмів

До хати життям прив’язати.

 

Не вмів її, зламану волев вітця,

Знов випрямить, духу нового

Додати. Одно лиш зумів - долучить

Нове ще ярмо до старого.

 

Чи маю ж я право від неї жадать

Того́, що нізвідки було їй

Здобуть? Попрікати її дурноту,

Не бачачи власної сво́ї?»

 

Роздумавши, хтів я оси́лить себе,

Буть к ній ласкавішим. Та ні вже!

Занадто тяжка була рана, і йшло

День по́ день усе поганіше.

 

І бачу, що дурно лиш мучимось ми,

Кажу їй: «Файгуню, нам вкупі

Не жити!» Поблідла, стоїть і тремтить,

Лиш очі на мене ті глупі

 

Витріщує… «Дам тобі розвід»,- кажу́.

Ще дужче поблідла й сказала:

«Як знаєш. Я бачу й сама…» Тут урвавсь

Їй голос,