Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Вона засміялася.

— Я нікому не розповідала цю історію. Фактично я забула її і не згадувала жодного разу аж до цієї миті.

— Мені приємно, що ви хочете мені довіритися. Це дуже важливо. Розкажіть мені більше про те, як бути «наступною».

— Це так, ніби поруч уже немає батька, щоб захистити мене. Так, ніби раніше він стояв між мною й могилою та не давав мені туди впасти. Без нього я була наступною в черзі. — Бетті вся зіщулилася й тремтіла. — Чи можете ви повірити, що я досі відчуваю страх, коли думаю про це?

— А ваша мати? Де була вона?

— Як я й казала, десь далеко на задньому плані. Вона готувала їжу, годувала мене — мама це дійсно вміла, — але вона була слабкою, а я була єдиною, хто мав її захищати. Чи можете ви уявити техасця, який не вміє водити машину? Я почала їздити за кермом у дванадцять, коли захворів батько, бо моя мати боялася вчитися.

— Отож, не було нікого, хто міг би вас захистити?

— Саме тоді мені й почали снитися кошмари. Той сон про свічку — напевно, я бачила його разів зо двадцять.

— Той сон змушує мене замислитися про те, що ви казали раніше, а саме про страх схуднути, адже для вас залишатися повною означало не померти від раку, як ваш батько. Товста свічка горить довше.

— Можливо, але це звучить якось надумано.

Я гадаю, що яскравим прикладом неефективності психотерапевта, навіть дуже хорошого, є випадки, коли він одразу кидається інтерпретувати замість пацієнта. Пацієнти, як і будь-хто, отримують більше користі, коли усвідомлюють істину самі.

Бетті вела далі:

— І приблизно того року в мене з’явилась думка, що я, імовірно, помру до тридцяти років. Знаєте, я гадаю, що все ще вірю в це.

Ці дискусії підривали її заперечення смерті. Бетті почала відчувати небезпеку. Вона завжди очікувала травмування — коли водила машину, їздила на велосипеді, переходила дорогу. Її дуже непокоїла непередбачуваність смерті.

— Це може трапитися будь-якої миті, — казала вона, — коли я найменше цього очікую.

Роками її батько складав гроші і планував сімейну поїздку до Європи. Його пухлину виявили незадовго до їхнього від’їзду. Вона, я, хто завгодно можемо померти будь-якої миті. Як інші приймають, як я приймаю цю думку?

Я намагався цілковито бути «присутнім» поряд із Бетті і відповідати на всі її запитання. Я розповів їй про власний страх смерті й сказав, що, незважаючи на той факт, що смерті не уникнути, можна змінити ставлення до неї. Спираючись на особистий та професійний досвід, я дійшов певного висновку: страх перед смертю завжди більший у того, хто відчуває, що не живе повним життям. Хороша формула, яка дійсно працює: чим менш цікаве твоє життя, чим менше можливостей ти реалізуєш, тим більший твій страх перед смертю.

Я зробив припущення, що, коли Бетті почне жити повним життям, її страх зменшиться — зменшиться, але не зникне зовсім. (Ми всі тією чи іншою мірою боїмося смерті. Це ціна, яку ми платимо за можливість самоусвідомлення.)

Раніше Бетті розізлилася б на мене за те, що я змушую її думати про огидні речі: «Навіщо думати про смерть? Ми нічого не можемо вдіяти із цим!» Я намагався допомогти їй зрозуміти, як ідея смерті може врятувати, незважаючи на той факт, що смерть руйнує нас. Іншими словами, наше усвідомлення смерті може відкрити перед нами нові перспективи життя і спонукати переосмислити наші пріоритети. Карлос засвоїв цей урок: саме це він мав на увазі, коли говорив на смертному ложі про своє врятоване життя.

Мені здавалося, що важливий урок, який Бетті має засвоїти, — це те, що життя варто проживати просто зараз, його не можна відкладати на невизначений час. Нескладно було показати їй, як вона уникає свого життя: її небажання спілкуватися (бо вона боялася розлук); її переїдання та надмірна вага, які стали причиною того, що вона позбавила себе цікавих епізодів у житті, її уникання теперішнього моменту й занурення в минуле чи перехід до майбутнього. Також її легко було переконати, що саме їй під силу змінити цю формулу — по суті вона вже почала змінюватися: зважаючи на те, як спілкувалася зі мною під час кожного сеансу!

Я заохочував її аналізувати своє горе; я хотів, щоб вона дослідила й описала мені кожну його грань. Знову й знову я ставив їй ті самі запитання: «За ким, за чим ви сумуєте?»

Бетті відповідала: «Я думаю, що я сумую за коханням. Мій тато був єдиним чоловіком, котрий коли-небудь тримав мене за руку. Він був єдиним чоловіком, єдиною людиною, яка казала, що любить мене. Я не впевнена, що колись у мене буде кохання».

Я знав, що ми заходили на територію, куди раніше я б не наважився зайти. Важко було повірити, що менше ніж рік тому я не міг навіть дивитись на Бетті. Сьогодні я відчував до неї ніжність. Я напружився, щоб сказати щось хороше у відповідь, але все одно це було менше, ніж я волів зробити для неї.

— Бетті, шанс бути коханою випадає більше ніж раз у житті, це не фатум. Ви можете впливати на це самі — більше, ніж ви думаєте. Зараз ваші шанси набагато вищі, ніж кілька місяців тому. У вас кращий вигляд, ви краще ставитеся до людей, ви зараз набагато досяжніша.

Бетті все частіше та відвертіше говорила про своє позитивне ставлення до мене та ділилася своїми мріями, у яких вона ставала психотерапевтом чи психологом і ми працювали разом над якимось спільним дослідницьким проектом. Бажання, щоб я був їй за батька, відкрило нам одну визначальну рису її горя, яка завжди приносила Бетті багато страждань. Крім любові до батька, вона також мала до нього й негативні почуття: вона соромилася його, його зовнішності (він був страшенно гладким), відсутності амбіцій та неосвіченості, його байдужості до гарних манер. Розповівши це, вона не витримала й розплакалася. Їй було дуже важко про це говорити, оскільки Бетті відчувала сором через те, що соромилася власного батька.

Поки я міркував, що відповісти, я пригадав слова, які сказала мені мій перший психоаналітик Олів Сміт тридцять років тому. (Я пам’ятаю їх дуже добре, оскільки це була зовсім не особиста, але найбільш помічна річ, яку вона видала за всі наші шістсот сеансів з нею.) Мене трусило, коли я розповідав про деякі жахливі почуття до своєї матері, і Олів Сміт нахилилась до мене й делікатно промовила: «Так ми вже створені».

Я зберіг у пам’яті ці слова і зараз,