Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

те вони й вище правління. Я вже все для себе вирішив. Зараз ми позначимо точку твоєю кров’ю — і крапка. Ти вільна. Далі я сам. Якщо хочеш, можу навіть не зачіпати тебе до кінця Гри.

— Ну спасибі. Казав же, що до кінця разом, — Варта осміхнулася, хоч вдавалося це важко. Але вона хотіла відпустити цю напружену струну між ними. — Отож, все. Не зникай нікуди. І... урочисто бажаю тобі позбутися прокляття. Так, як я позбудуся своєї мітки сьогодні. А коли-небудь згодом проведеш мені екскурсію Прагою.

— Смілива заява, — Златан розсміявся у відповідь. — Я думав, ти підозрюєш мене у всіх гріхах, нехороша темна.

— На те я й нехороша темна, щоб не зважати на гріхи, — Варта стенула плечима. — У всіх їх достатньо.

— До 27 липня я б волів утриматися від довготривалих планів... — відповів маг замислено й стрепенувся. — О, глянь.

Дівчина опустила погляд на підлогу склепу-каплиці. Мідний люк з дев’яткою, схожою на геральдичного дракона, проступив там. У темряві він здавався зовсім чорним.

— Думаю, саме час, — видихнула чаклунка і зробила крок уперед. — Покінчимо із цим! Де це суддя, який засвідчить твій успіх?

— Я сам засвідчу. У мене є така можливість.

— А у звіт що впишеш?

— Це вже вирішено, не турбуйся. Берток прикриє мене. Він трохи скрипів зубами, що точка дістанеться світлякам. Але мені вдалося переконати його.

— Добре.

Дівчина рішуче простягнула руку над люком і перевела погляд на Златана.

— Ну? Чого застиг?

Маг безмовно підійшов до неї.

Варта дивилась в його очі й думала, що він не може, просто не може бути проклятим. Стільки енергії, стільки запалу, стільки іронії... І зникнуть за кілька днів. Це неправильно. Хай хоч кажуть, що смерть не буває правильною чи ні. Хай хоч кажуть, що вона просто забирає все, відтинає все і знищує все начисто. Та він тут. Він — тут — живий. І вся його істота — протилежність смерті. І в цю коротку мить Варта подумала, що дала б набагато більше, ніж трохи своєї крові, якби це могло напевне врятувати Златана.

— Порахуй до трьох, — прошепотів чех самими губами.

— Раз, два... три, — машинально видихнула чаклунка.

Тоді її руку скував холод.

— Дивись на мене.

— Генерал знайшовся, — огризнулась дівчина. Але все одно не відривала погляду від двох чорних вуглин, на які в темряві перетворилися очі мага.

Горіння магії. Тоді спалах. І різкий укол.

Далі болю не було.

Тільки відсторонене відчуття втрати. І таке ж відчуття знахідки. Ніби зараз, проливаючи свою кров, вона водночас отримувала щось у відповідь, щось куди важливіше.

Варта не знала, як довго стояла там завмерши.

Очі в очі зі Златаном.

— Годі, — врешті видихнув він.

Дівчина опустила погляд. Мітка, залита її кров’ю, спалахнула. Енергія бухнула вгору.

У голові запаморочилося. Слабкість перемогла.

Знайомі руки схопили її міцно. Рвонули до себе.

— Кров же ж... вимастиш свою до біса дорогу сорочку, — пробурмотіла чаклунка.

Проте Златанові пальці згребли її волосся так, ніби він хотів обійняти всю-всю Варту, притиснути Найближче до себе в якомусь неясному пориві, в горінні енергії, котра звільнилася й захопила його.

— Ти щойно врятувала моє життя, — шепнув він, пригортаючи її швидко, поривисто й до болю Міцно. — Варто, ти врятувала моє життя... від темряви, — він прошепотів щось ще, але так тихо, що дівчина не розчула.

Варта відсторонено думала про те, що волосся Златана лоскоче їй носа; що ніяких демонів не існує; що його дід, мабуть, буде дико злий; що 27 липня за три дні; що мамі Златан сподобався; що Тайфун сказиться, коли почує про її «програш», — але все це буде завтра. Завтра. Завтра...

Дівчина шумно вдихнула й притиснула мага до себе обома руками. Аж на кілька розкішно довгих секунд.

***

— Скажи, що всі чешуть, — загроза в Тайфуновому голосі звучала так, ніби він знищить суперника і без магії.

— Ні. Я програла, — втомлено повторила Варта, мабуть, утретє.

— Не вірю. Не з твоєю силою, — відрубав голова темних. — Що сталося?

— Нічого. Потім поговоримо.

— Учора ти казала, що в тебе...

Чаклунка швидко поклала слухавку, проте за хвилину телефон знову озвався — тепер Дикоросла.

— Вартусю, привіт! — крикнула подруга у слухавку. — Що це Ружичка казала, наче ти програла світлякам?

— Так і є, — процідила Варта крізь зуби. — І не треба мені про це нагадувати знову.

Дикоросла помовчала дві секунди; по той бік дроту щось, мабуть баночка із зіллям, хряснуло на підлогу.

— Щоб мені з дуба впасти! — озвалася відьма. — але ти хоч одному носа зламала? Ну, скажи, що зламала! Я ж не переживу, якщо моя крутезна подруга здалася без бою!

— Не переживеш? То йди стрибай із даху.

Чаклунка відчула секундне роздратування і клацнула відбій. Вона почувалася паскудно. Настільки паскудно, що не виходила з дому й пропустила весь десятий тур, перемога в якому дісталася світлим. Серед тих, кого дівчина називала друзями, знайшлося достатньо й тих, кого здивував її «програш». Що вже казати про інших темних, котрим наче язик свербів допастися до причин того, що Варта Тарновецька начебто подарувала очко світлякам.

— Наступного, хто в мене про це спитає, Варта Тарновецька вб’є власноручно, — пообіцяла вона Максиміліанові, коли почула його голос у трубці.

— Мені байдуже щодо того, що сталося. Це тільки на твоїй совісті, — кинув маг тихо.

Варта підозрювала, що він досі не довіряє їй після звинувачень Молібдена.

— Я дзвоню повідомити, що у світлих є види на наступну жертву, — продовжив Максиміліан тихо. — І що це начебто Морт.

— Звідки інформація? — Варта й сама мала здогадки, що темний не просто так зв’язався зі світляками. Він хотів отримати гарантії своєї безпеки найвірогідніше. Хоча, якби вона сама мала справу зі святенниками, то в останню чергу покладалася б на їхні гарантії.

— Мельхіор дізнався, — видавив маг так, наче йому була неохота визнавати допомогу світлого брата Аллі. — І ще він викрив, хто світляна жертва. Ми з алхіміками плануємо знайти і захопити її.

— А не занадто просто все складається?

— Не перевіримо — не дізнаємось.

— Добре. То я вам потрібна? Чи відьми й маги?

— Аллі знову не