Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Пилипович, що за останні роки перекинувся в інший вид діяльності, тобто взагалі покинув поезію, гуманітарне направлення і більше був пов'язаний з технікою, ніж з естетськими уподобаннями, що смерділи кількома революціями, не більше, та й то безкровними, з неймовірним пафосним галасом, що закінчувався розподілом і тяганням з рук у руки міністерських портфелів напівграмотними, з трьома освітами колгоспними мужиками, що вчора чи позавчора слугували п'яним шевцям десь під Уманню. Тож Пилипович займав посаду директора науково-дослідного інституту по конверсії, який займався розробкою і переходом військових заводів на мирну продукцію. Якось несподівано, після короткої приватної бесіди з Блохом, він перебрався з гуманітарного інституту, по якому гуляли протяги, вешталися примарами висохлі мумії німфоманок-критикес і алкоголіків-аспірантів, готових за високу оцінку їхнього нікчемного існування в подібних пенатах падати перед Пилиповичем навзнак: боги іноді сходять на землю. Він перебрався на цю посаду карколомно швидко, так, що цього навіть не встигли помітити у верхах. Там роздавали чергову партію портфелів. І тому зараз, в цій напівмармуровій кам'яниці, я повинен був влаштовувати марудну справу.

Через банкірів, друзів Блоха, що кілька років уже з бізнесу отримували паї, а їхні дружини соболині хутра, коштовності й авто, що їх розбивали з дитячою безпосередністю, мов шкаралупки горіхів, а тому з тією ж ніжністю і простотою звикли до наших подарунків, наче ми якась худоба, хоча раціональне зерно в такій думці є.

За допомогою радників і кількох екс-прем'єрів нам вдалося вибити у державних структур цей дозвіл, чи то патент, для повної іноземної ясності, по переходу військових заводів на мирну продукцію, а банкіри виділили шалені гроші готівкою для розробки новітніх проектів. Пилипович зібрав досить міцний колектив, більшість з них дивилася на світ дебільними романтичними очима алкоголіків, педерастів, онаністів і стукачів. Усі вони поклялися у вірності перед шефом, і це означало, що вони не дадуть спуску нікому, навіть власній тіні. Через Пилиповича, тобто через його досить офіційну контору, запускали гроші в обіг. Ми закуповували за кордоном дешеві, але дефіцитні у нас товари. Добре розроблена система, що налагоджена через наркокур'єрів, котрих здебільше ми забезпечували фальшивими паспортами, виводила наших на потрібних людей за кордоном. Через радників ми зазнайомилися з митницею, що погодилася, дуже скромно і чемно, за якийсь там відсоток, пропускати товар, що більшою частиною числився в документах як гуманітарна допомога. Або Місія Червоного Хреста.

Ми брали у держави десять мільйонів, куплений товар по «бросових» цінах вдома ми накручували десь у п'ять разів, якщо не більше. Різниця клалася до кишені. Якась ласа частина падала на Пилиповича, в міру його поведінки упродовж всієї операції, та аспірантам, науковим співробітникам та співробітницям, що хтиво вихляли кругленькими сідничками сірими і сирими, підсвіченими синім підвечір'ям коридорами. Всі вони ходили, задираючи погляди і обличчя, з кімнати до кімнати, переносили торжественно течки, папки, гросбухи, підшивки, проекти, квитанції, заяви, скарги, привітання, телеграми, дивно навіть було спостерігати за тим, як вони ворушилися на зборах — така то дивина, ці збори, — як школярі, виказуючи на цих збіговиськах своїх товаришів та друзів, котрі не погоджувалися з цілою системою розробок конверсії, що вже поволі набирала міфічних обрисів. І через півтора року, два роки, чотири роки з'являвся плюгавенький і миршавенький геній, що констатував і доповідав пану директору про банкрутство думки всього колективу, і не тільки, він логічно доводив, що нашим людям ще довго, роки, десятиліття треба вибиватися з феодального хаосу, щоб осмислити західні технології, щоб дійти до нашої, чисто слов'янської системи. Пилипович повертав десять мільйонів державі, підтверджуючи це купами документів. Він ще влаштовував маленьку істерику з мікроінфарктом, з приступами патріотичної гризоти, навіть у приймальні намагався заспівати державний гімн. Проте не вийшло чи не дали. Але це вже легенда.

А зараз ми намагалися полагодити розмову. За дверима я чув мурашину вовтузню; вони рухали тільки ногами, з кам'яними обличчями, і кидали далекі погляди з кінця коридору на Лізку, що, обіпершись на низьке підвіконня, виставивши точені ноги в дорогих панчохах, курила, жбурляючи сердито недопалки просто на підлогу. За час розмови я тільки раз побачив її крізь велетенське, під Європу, скло бюро: вона з вигасаючим поглядом, з новою вигасаючою бабською надією, з виглядом, наче лоточок яєць гепнувся прямо на кахлі й жовток розмазався мальовничими віхтями перед очима, з розпачем старіючої сучки, хоч їй тільки двадцять п'ять, але жити-то вона почала раніше. Американець все поривався до неї, але доля вже все окреслила, провела крицевою відмітаною по склу. Межа. Не переступиш. Сніг важкими брилами падає з гуркотом донизу Секретарка заносить чай. Зелений, китайський, з жасмином. Хтось надкушує яблуко. Відкриваються двері. Запах снігу і яблук. Антонівка. Ряба антонівка. Тоді я намагаюся щось згадати; я тягну смачно ніздрями повітря, а Пилипович похоплюється, наче співчуваючи, наче він щось вичитав у моєму голомозому черепі: тоді, тієї зими, з самого початку, з дрібненьким білим сонцем над чорними дахами, я ніколи не був так близько поруч неї, не дихав одним з нею повітрям; ми перевіряли систему борделів у студентських кварталах; тоді мело мокрим снігом; потім дощ; водій сказав, що у нього болять зуби, і вона йому дала таблетку; водій спробував її на смак і виплюнув прямо на лобове скло зі словом «говно». Лізка розсердилася, але тільки прикусила щоку, повернувши кумедно ніс. Араби і нігери вибігали, шастали щурами, перескакуючи мокру смугу автотраси. Якась божевільна баба, в калошах на босу ногу, намагалася нас зупинити, вимахуючи костуром. Вона кричала, що весь світ загидили араби і нігери, вони продають наших дівчат, і де 6 ці жовтопикі не з'явилися, то одне горе, хоч ви допоможіть, коли влада неспроможна. Водій кидає їй під ноги десятку і матюкає владу на всю горлянку. Лізка мовчить. Ми їдемо до араба Саїда. Він тримає тут підпільний бордель, що йшов урозріз з нашими правилами. Він не хоче працювати за правилами. Напевне, тому, що навчався десь у Сорбонні, мав неабиякий капіталець як для цього скопища малолітніх ідіотів, що готові продати не тільки свою задницю, а і три держави підряд, що вони називаються у них батьківщиною. Таке скопище ідіотів мені навряд чи доводилося бачити. Коли вони вилітають у світ, то нічим не вирізняються і не відрізняються від кислих фізіономій своїх одноплемінників, що намагалися вдати з себе цивілізовану людину.

Лізка курила і несподівано почала нічним, з хрипуватістю від цигарок голосом наспівувати стару народну пісню. Була субота. Зранку падав сніг, просто на дерева, а потім, під обід, коли наше авто прокотилося