Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

зазначав, на цьому фронті воювало загалом 25 дивізій. Кількість загиблих, звичайно, розподілялася нерівномірно, адже частини, які масованими формаціями йшли на штурм Виборзької брами й Тайпале, зазнавали більших втрат у живій силі, ніж інші. У донесеннях військових частин втрати ворога оцінено загалом приблизно в 200 000 вояків. Утім ця цифра, мабуть, трохи завелика, адже оцінки на передньому краю часто неточні, завищені. Проте з великою ймовірністю можна оцінити кількість убитих на перешийку в 100 000–125 000. Якщо додати до цього дані з інших фронтів, у сумі вийде приблизно 200 000 вояків — тобто це загальна кількість втрат росіян за всю війну.

На чисельність втрат вплинули дві причини, які треба окремо зазначити: сувора зима й незадовільна військово-медична служба. Безперестанний холод призводив до того, що тисячі поранених замерзали на смерть, чекаючи на допомогу. Виявилося, що російська військово-медична служба не відповідає вимогам ситуації і нездатна забезпечити нормальне перевезення й лікування поранених. Своєю чергою це зумовило непропорційне зростання кількості померлих від ран порівняно з убитими.

Невигідне враження, яке склалося від дій російських збройних сил, підривало авторитет режиму, а тому це все треба було перекрити з допомогою пропаганди. Тож росіяни ще під час позиційної фази війни поширили міф про «лінію Маннергейма». Вони казали, що наша оборона на Карельському перешийку ґрунтується на неймовірно міцному і збудованому із залізобетону за останнім словом техніки оборонному бар’єрі, який можна порівняти з лінія­ми Мажино й Зиґфрида і який ще не здолала жодна армія. Те, що росіяни пробили цю лінію, було подано як «подвиг, з яким не зрівняється ніщо у воєнній історії», якщо зацитувати офіційну заяву росіян. То порожні балачки: насправді все було геть по-інакшому. Лінія оборони, як я уже зазначав вище, складалася лише з нечисленних стаціонарних кулеметних гнізд і двох десятків нових гнізд, додатково збудованих на мою пропозицію, сполучених траншея­ми. То була позиція з польовими фортифікаціями, яка зовсім не мала глибини. Цю лінію народ охрестив лінією Маннергейма. Те, що вона витримувала натиск, зумовлювалося витривалістю й відвагою наших бійців, а аж ніяк не міцністю споруд. А що стосується поразок росіян на Східному фронті, то керівництво пропагандистських органів вочевидь не змогло вигадати жодного пояснення, яке його задовольнило б.

Без сумніву, росіяни енергійно скористалися набутим у фінляндській кампанії досвідом, реорганізуючи збройні сили під керівництвом маршала Тимошенка. За його словами, сказаними нашому військовому аташе в Москві, росіяни «багато чого навчилися в цій важкій війні, у якій фіни билися героїчно». Цікаво, що й генералісимус Сталін визнав, що його армія діяла слабко. Тому він, здається, у листопаді 1943 року висловив таку думку в розмові з президентом Рузвельтом: «Війна проти Фінляндії засвідчила, що радянська армія була недосить озброєною і погано впоралася із завданням. Унаслідок цього всю армію було реорганізовано, але все ж таки не можна сказати, щоб вона на момент нападу Німеччини була першокласною»[23]. Поза всяким сумнівом, це слушно, хоч російська промисловість за 1940–1941 роки встигла виробити напродчуд багато сучасної військової техніки. Утім набутий досвід росіяни не встигли застосувати на практиці. Ті самі вади в керуванні військом, у тактиці й організації, характерні для воєнних дій Червоної армії під час нашої зимової кампанії, оприявнилися й на першій стадії німецько-російської війни. Тож твердження німецької пропаганди, що фінляндська війна дала хибне уявлення про Червону армії, є безпідставним.

Цікавою деталлю реорганізації Червоної армії була ліквідація — принаймні офіційна — політичного керівництва війська й повернення генеральських та інших звань з усіма відповідними чималими привілеями. Однак через великі поразки на німецько-російському фронті влітку 1941 року було повернуто двоїстість керівництва, і чвари між цими двома керівними ланками, тривають, про що зовнішньому світові відомо мало.

Зимова війна дає виразне уявлення про оборонні можливості Фінляндії, а також про вади нашої обороноздатності. Набутий досвід засвідчив: мали рацію ті, хто два десятки років обстоював думку, що в нашої країни є більші можливості, аби боронитися від східного велетня, ніж це видно зі статистики населення, а також що природні умови і якісна перевага живої сили можуть вирішально вирівняти кількісну диспропорцію. Жодному ентузіастові оборони країни не спало б на думку заявляти, що ми надовго зможемо давати відсіч силі, яка переважає нас у багато разів. Але існували підстави стверджувати, що можливо так розбудувати збройні сили, аби агресія занадто дорого коштувала нападникові, скувала його військо та інші ресурси на тривалий час, а також, у найкращому разі, спричинила вигідні для нас ускладнення. Слушність цих припущень іще виразніше видно на тлі мінливих зовнішньополітичних констеляцій світових конфліктів, які — якби ми наготувалися до війни — збільшили б наші можливості залишатися поза війною.

У минулому розділі я змальовував, як було занехаяно розбудову потужних збройних сил, але варто на тлі подій Зимової війни розглянути кілька найфатальніших недоглядів.

Ці події незаперечно увиразнили незадовільні наслідки політики ощадливості, через яку кілька років поспіль частину призову зараховували до ІІ категорії ополчення з вишколом лише в разі початку війни. Відповідно мобілізована армія була меншою, ніж могла б, і наші шанси створювати з вишколеного контингенту нові формації й поповнювати наявні поменшали. Тому під час війни нестача людського ресурсу загострилася і фактично невишколеному запасному контингенту доводилося зазнавати непропорційно великих втрат. Заощадження, зроблені в мирний час, тепер довелося сплачувати кров’ю. Бракувало й офіцерських кадрів мирного часу, до того ж вони були частково виснажені багаторічною стомливою працею. Й офіцери, й унтерофіцери запасу виконували свої обов’язки вкрай самовіддано, але вони, звичайно, не могли в усьому замінити кадрових військовиків. Їх гартувала війна, але дорогою ціною.

Очевидними були й вади у вишколі. Щоправда, їх певною мірою компенсували природжені бійцівські властивості фінляндського солдата, але щоб розумітися на техніці, якою послуговуються в сучасній війні, потрібне щось більше за вміння орудувати гвинтівкою і ходити на лижах. Вишкіл мусив знайомити вояків з матеріальною частиною, якій вони протистоятимуть — а саме цього нам дуже бракувало. Більшість наших солдатів до початку війни ніколи не бачили танк, і протитанкову оборону нам доводилося імпровізувати.

Утім найбільше вселяла тривогу слабка матеріально-технічна база. Щоб серйозно сподіватися на мир, ми мусили збільшити її ефективність у всіх аспектах — модернізувати всі роди війська і створити панцеротанкову зброю з великою пробійною силою. У цих і з військового, і з політичного погляду специфічних умовах, які утворювали тло російської агресії, ми могли порівняно незначними для економіки жертвами поставити Совєтський Союз перед перспективою сутужної і виснажливої війни, якої Москва, певно, воліла б уникнути. Якби піхота мала