Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

class="p1">— На тебе полюватимуть усі покидьки на цьому континенті. Доки живий Курт Монтоя.

— То я повернусь і вб'ю його. Ти тільки вслухайся, як звучить: Курт Монтоя! Це треба вміти. Десь я чула це ім'я, та не згадаю, у зв'язку з чим. Не підскакуй так, Гарольде, бо дістанеш інсульт, це я тобі як лікар говорю. Ти ведеш нездоровий спосіб життя, в тебе слабкі судини, і ти…

— Припини це! — Гарольд почервонів з люті. — Господи, я вже й забув, як ти можеш сказити людину!

— Бачиш, а кажеш, що пам'ятав.

Гарольд знесилено спирається на стіну. Мені трохи смішно, та трохи й шкода його. Ет, усе одно.

— Не турбуйся мною, Гарольде. Будемо розв'язувати проблеми в міру їхнього прибування. Я голодна, як сто вовків, ходімо обідати.

Луїс смачно готує, нічого не скажеш. Маю надію, моя черга куховарити не настане, терпіти не можу цю тяганину. Тітка Роза сьогодні має набагато кращий вигляд. Бартон із незворушною міною щось стиха говорить Луїсові, та мені не цікаво. Отже, на мене тепер полюють? То, може, варто повернутися в джунглі і впоратися з усіма Монтоями, котрі ще лишилися? Мабуть, так і зроблю, бо джунглі кличуть мене…

Ед стискає мої пальці, я відчуваю тепло його тіла. Мені подобається сидіти з ним отак, але… Я не знаю, що робити. Їх двоє. Чорт, якось воно буде. Ну, заведу собі, зрештою, гарем.

— Ти чимось збентежена?

— Так, дрібниці. Смачний обід, правда?

— Не змінюй теми. Що у вас із Бартон трапилось, що вона сама не своя?

— Ти не повіриш.

— Після всіх наших спільних пригод? Повірю, викладай.

Він уміє слухати. Джунглі витягли його на світло Боже, весь непотріб злетів з нього — і він тепер справжній. Так, він уміє слухати. І вміє відрізняти правду від брехні, навіть якщо правда настільки неймовірна, що я іноді сама сумніваюсь.

— Це все пояснює. Якщо ваші матері були рідними сестрами, ваша схожість стає зрозумілою. А щодо твого кота… Знаєш, я іноді чую шум лісу, іноді мені здається, що я сиджу біля багаття, та мій кіт, мабуть, іще спить. А може, його в мені й немає, хоча там, в індіанському селищі поблизу Віль-Таена, щось увійшло в моє тіло, якась сила… Мабуть, твій кіт нервовіший за мого, от і все. Не переймайся.

— Подивимось. А що робитимемо з Куртом?

— Треба, мабуть…

Від пострілів розлетілося вікно. Хтось завзято строчить з автомата, цурпалки й скло розлітаються, як сполохані кури, а всі вже під столом. І всі, мабуть, неозброєні. Тільки в мене є ніж. І візерунок світу стає щомиті чіткішим, бо за пострілами я починаю розрізняти стук чийогось серця. Якщо я перекочусь до стіни, то побачу того, хто стріляє.

— Торі, обережно!

Це Гарольд. Ну чого йому не сидиться на місці?

— Залишайся там, Гарольде!

— Ні, Торі!

Він бачить те, чого я не помітила. Хтось пробрався в будинок і стоїть у мене за спиною, та я вже не встигаю обернутися. А Гарольд устигає підхопитись на ноги — постріл призначався мені, та Гарольд прикрив мене. Я тільки бачу молоде обличчя — білявий хлопець, високий і міцний, з великим пістолетом. Куля ввійшла Гарольдові просто в серце. Боже милостивий, ні!.. Як же це?..

Я зводжу на нього погляд — наші очі зустрічаються, і він полотніє. Я не лишу того юнака живим. Тепер я дістану його, де б він не ховався. Я здогадуюся, хто він є. Молоде вовченя боляче кусає, та воно не таке обережне, як старий вовк. Зрештою, Педро трапився мені випадково. Чи ні? Це Бартон винна, з неї все почалося.

Стрілянина припинилась. Її зчинили, мабуть, аби відволікти увагу від Курта, який зі своєю ідіотською пукалкою пробрався в будинок, аби власноруч всадити в мене кулю. Саме в мене. Гадаю, Бартон їх більше не цікавить.

— Гарольде!

Він мертвий. Не буде ні прощального погляду, ні останнього слова… Нічого не буде. Це життя, а не дурна мелодрама, тож станеться так, як завжди в житті. Буде тільки моя пам'ять. Я запам'ятаю його таким, яким він був колись — високим, красивим, палким і небезпечним, і безмежно ніжним. Я запам'ятаю його таким, яким зустріла його тепер: трохи втомленим і владним, наче старий лев. І люблячим. Він любив мене. Усі ці роки любив, я для нього так і лишилась його поганою дівчинкою Торі. Цілий шмат мого життя минув без нього. А він узяв собі мою смерть. І мені зараз так непоправно болить душа.

— Гарольде…

Я хочу, аби ти знав: я пам'ятала все. І наші цілунки на холодному Бруклінському мості, і нашу першу ніч — тут, у цьому будинку. І решту ночей, коли ти шаленів від кохання, і… Я пам'ятала, Гарольде. Але що тепер про це говорити? Я повинна була тобі це сказати півгодини тому — коли ми стояли біля вікна. Та я не сказала. Я вперто карала тебе, бо колись ти зробив мені боляче. А тепер уже нічого не виправиш.

Я сиджу поруч із ним і розумію, що просто зараз усе навкруги зламалося. Віднині почне відростати якесь інше життя. І в ньому не буде Гарольда, зовсім не буде. Хтось сідає поруч — це Бартон. Вона обіймає мене за плечі, щось говорить, та я не чую її. Я вмію отак — не чути. І найменше я в цю мить хочу бачити саме Керстін Бартон.

— Торі!

Це Ед. Він піднімає мене з підлоги й несе кудись. Я бачу якихось людей, що никають кімнатами, ось Луїс веде тітку Розу, заплакану і злякану, — я не чую нічого. Цілий світ замовк, німе кіно. І сонце двоїться в моїх очах, та мені не боляче на нього дивитись. От тільки навіщо ми всі вантажимось у цей гелікоптер?

14

Кімната велика, простора й залита сонцем. Білі стіни, білі меблі, мережані завіси на величезних вікнах, букет жовтих квітів у великій золотистій вазі на підлозі, теж білій. Шовкова постільна білизна м'яко відсвічує, і моя рука здається на ній зовсім чорною. І Він. Лежить біля подушки й дивиться на мене очима кольору міді, з чорними прозорими зіницями. Шовкові чорні вусики, м'яке навіть на сам вигляд хутро… Ніколи не бачила чорних британських котів. Бувають сині, фіолетові й блакитні, але чорні? Що ж, усе коли-небудь буває вперше.

Я не можу зрозуміти, де перебуваю. Я ніколи не була в цій кімнаті. І сорочки в мене такої не було. А за вікном видно океан. Он