Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

двері на балкон, треба встати й поглянути, але вставати не хочеться. Та я розумію: треба. Тому з гіркою бідою сідаю на ліжку. Тіло якесь мляве, кволе, наче я місяць каміння вантажила. І в голові видзвонюють мушки — ті, що літають перед очима.

— Чого дивишся? Давай, кажи мені, що це за пенати і чого це я лежу, як диня на баштані?

Він мружиться трохи зверхньо, потім зводиться та потягується, вигнувши спинку. Моя рука тягнеться погладити його, а він зовсім не проти. Добре ж, побавились — і годі. Я зводжуся з ліжка, мене хитає врізнобіч і хочеться пити. Он стоїть карафка з водою, на столику. Та до нього ще треба дістатись. Якщо триматися за бильця ліжка, то ось він, той столик, але карафка така важка, і я мало не плачу з розпачу: я не можу напитися, бо не здужаю налити води. Що ж це таке, чорт забирай?

Я йду до дверей, тримаючись за стіну. Ті двері так далеко… Та якщо я зараз сяду на підлогу, то не зможу встати. Чи зможу? Ні, ризикувати не буду. Двері прочиняються зовсім беззвучно. Я чую, як позаду кіт зістрибнув з ліжка. Нівроку! Наче яблуко-боровинка гепнуло в траву. Я виходжу в коридор — теж білий, з кількома дверима й картинами на стінах. Ніколи не подобалась мені оця мода на білі стіни. Для мене нічого немає кращого, як шовкові шпалери у квітках, і щоб завіси були такі самі. Ну, та смаки у всіх різні, на те ми й люди. Ось я зараз бреду коридором незнайомого мені будинку й розумію, що знову влізла в якусь халепу. Кудись я маю йти, когось шукати. Ось крісло, я трохи відпочину та подумаю.

На моєму плечі мружиться плямистий ягуар. Щось важке й тепле стрибає мені на коліна — а, це ти, чорненький? Боже ж мій, Ед і Луїс! І тітка Роза! І Гарольд… У грудях знову здіймається біль. Він знав, що робив. Він знав, що куля летить, щоб убити. І він погодився померти замість мене. Чому? Тому що кохав? Не знаю, чи я на таке здатна, та й він, можливо, теж не знав — до тієї хвилини.

Кіт вовтузиться в мене на колінах, вмощуючись клубком. Так затишно вміють скручуватись коти і більше ніхто. Отак уляжеться тобі на коліна пухнастий м’який клубок — і ти будь-де почуваєшся як удома. Що це за будинок? Останнє, що я пам'ятаю, — це як Ед несе мене до гелікоптера. А далі — все, пустка.

— Вона проспить іще кілька годин, — звідкись я знаю цей голос. — Просто нервовий зрив, стрес. Схоже, що вона вже багато років живе в повсякчасному стресі. Коли вона відпочивала востаннє?

— Не знаю… Ще в дитинстві, до приїзду в Штати, — у тітки Рози такий винуватий голос. Хто сміє робити її нещасною?

— То чого ви хотіли?

— Волтере, але ж…

— Керстін, люба, я все розумію, але людські організми влаштовано за єдиним зразком, і ніхто не зроблений із заліза. Остання пір'їна зламала спину верблюда — так сказано у Святому Письмі. Усе буде добре, нехай лише мине якийсь час.

— Який саме?

— Ну, місяць, може, трохи більше. Вона виснажена до краю. Шеф, точніше вам ніхто не скаже, хіба сам Господь Бог.

— То допитувати її не можна?

— Якщо ви маєте на увазі допит третього ступеню…

— Не блазнюй, Волтере!

— Моя перевага в тому, що я лікар, і всі ви, так чи інакше, опинитесь у моїх руках. Тому я можу дозволити собі трохи розважитись. Так от, моя вам порада: цю жінку допитувати не варто взагалі. Або вона добровільно скаже те, що вам треба, або ні.

— Гарна перспектива!

— Шеф, ви спитали — я висловив свою думку. Мені час їхати.

— То їдь. Дякую, Волтере.

Отже, вони мене таки впіймали. Так чи інакше, але впіймали. Де Луїс та Ед? І чому тут тітка Роза? І що тепер робити? Я знаю, що. Зараз цей Волтер зайде сюди — якщо зайде. Я дам йому відійти від кімнати, де сидять ці, торохну чимось по макітрі і дещо в нього запитаю. А там побачимо.

Я тихенько знімаю з колін кота і йду до кімнати, з якої щойно виповзла. Ось, кроки наближаються. Може, він іще раз зазирне до пацієнтки? То був би ідеальний варіант, я зберуся на силі і… Де гарантія, що мені це вдасться? Найдужче мені хочеться зараз упасти на ліжко й полежати. Та я не можу собі цього дозволити.

Він хороший лікар, так я й думала. Двері прочиняються, він заходить, очі його лізуть на лоба, та я б'ю його по голові карафкою — міцне скло, навіть не розбилося. Він падає на підлогу. Нарешті я нап'юсь води. У прочинені двері прослизає кіт. Байдуже, я нічого не маю проти його товариства.

Чоловік на підлозі не подає ознак життя, тому я виливаю на нього решту води. У мене обмаль часу, давай, хлопче, очунюй швидше. Його очі ображені й здивовані, не знаю вже, чого більше. Я сідаю поруч і стискаю коліньми його голову.

— Смикнешся — зламаю тобі шию.

Він злякано витріщається на мене. Треба ж такому статися — знову зустріти мене і результат зустрічі той самий. Це ж той здоровило, якого я відключила в санітарній машині, що везла мене до Нью-Йорка.

— Ти робиш помилку.

— От тільки не говори мені про помилки, Волтере. Кажи негайно, що це за місцинка, де мої хлопчики, і взагалі.

— Це острів Санта-Каталіна.

— У Каліфорнії?!

— Так. Послухай, тобі ніхто не хоче заподіяти зла, навпаки! Ми хочемо допомогти!

— Мені не потрібна нічия допомога, в мене все було добре, доки ви не з'явилися. Що тут робить Керстін Бартон?

— Вона тут мешкає.

Отакої! Добре ж оплачується робота федерального агента! Але це не так. Значить, Бартон має інші прибутки, і чомусь в акції нафтового концерну я не вірю.

— Де мої хлопці?

— Рибалять з Еріком.

Рибалять?! Що за дурня? Я тут займаюся справами, а вони рибалять? Та звідки я знаю, що цей тип каже правду? Мабуть, варто зламати йому шию і не морочити собі голову. Та я не можу. Тому просто злегка стукаю його потилицею об підлогу, і він непритомніє. Мабуть, струс мозку є, хоч і невеличкий. Треба його сховати, бо хтось іде. Кроки дрібні та швидкі. Зібравши останні сили, я тягну непритомного Волтера й запихаю під ліжко, а сама падаю на постіль. Серце шаленіє, наче я довго