Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

коли я вийшов з машини, коли зробив рафінований жест, запаливши сиґарету. Я мав би знати, що такого злобливого героя, як Казак, вирізати з роману не так легко.

Казак причаївся за купою бронзових труб, яку того дня «Брати Марітімо» задешево купили в якогось бандита. Казак зібрався вбити мене і загризти.

Я обернуся спиною до загорожі, глибоко затягнувся сиґаретою. «Пел Мел» буде вбивати мене поступово. І я по-філософськи зажурився над понурими бастіонами старого маєтку Кідслера, по інший бік бульвару Фейрчайлд.

Там виросла Беатріс Кідслер. Там сталося найвідоміше вбивство в міській історії. Вілл Фейрчайлд, герой війни і вуйко Беатріс Кідслер, одного літнього вечора 1926 року з’явився там з ґвинтівкою Спрінфілд. Він застрелив п’ять родичів, трьох слуг, двох поліціянтів і всіх тварин у приватному зоопарку Кідслерів. Потім він вбив себе пострілом у серце.

Коли зробили розтин, у його мозку знайшли пухлину завбільшки з дробинку. Саме вона спричинила ті вбивства.

Після того, як на початку Великої депресії Кідслери втратили маєток, до нього в’їхав Фред Т. Баррі з батьками. Старе місце наповнилося звуками британських пташок. Тепер це була власність міста, і зайшла мова перетворити його на музей, де діти могли б вивчати історію Мідленд-Сіті — розказану наконечниками стріл, і опудалами тварин, і ранніми артефактами білий людей.

Фред Т. Баррі запропонував пожертву в пів мільйона доларів на запланований музей за однієї умови: серед експонатів буде перша модель «Робо-Меджик» і перші плакати, які її рекламували.

І він хотів, щоб експозиція також показувала, як машини еволюціонували подібно до тварин, лише з більшою швидкістю.

Я задивився на маєток Кідслерів, не підозрюючи, що вулканічний пес от-от вибухне у мене за спиною. Кілґор Траут підійшов ближче. Його поява мене майже не цікавила, хоч ми мали серйозно поговорити про те, як я його створив.

Натомість я подумав про мого діда по татовій лінії, який був першим ліцензованим архітектором в Індіані. Він спроєктував кілька будинків мрії для тамтешніх мільйонерів. Тепер вони стали похоронними бюро, гітарними студіями, ямами від підвалів і парковками. Я подумав про свою маму, яка під час Великої депресії повозила мене Індіанаполісом, щоб вразити багатством і владою мого діда по материнській лінії. Вона показувала, де раніше була його броварня, де колись були деякі з його будинків мрії. Кожна з пам’яток тепер була ямою від підвалу.

Кілґор Траут тепер був лише за пів кварталу від свого Творця і сповільнив ходу. Я непокоїв його.

Я повернувся до нього так, що мої навколоносові пазухи, звідки посилалися і де отримувалися всі телепатичні повідомлення, були на одній симетричній лінії з його. Я ще і ще раз передав йому телепатично: «У мене для вас добра новина».

Казак стрибнув.

Я помітив Казака краєм мого правого ока. Його очі були вітрячками. Його зуби були білими кинджалами. Його слина була ціанідом. Його кров була нітрогліцерином. Він летів до мене, мов цепелін, ліниво зависнувши в повітрі.

Мої очі повідомили про нього мій мозок.

Мій мозок вислав повідомлення до мого гіпоталамуса, наказав йому вивільнити гормон КРФ у короткі судини, які поєднують мій гіпоталамус з моїм гіпофізом.

Гормон КРФ спонукав мій гіпофіз викинути гормон АКТГ у кровотік. Мій гіпофіз виробляв і зберігав АКТГ саме для такої нагоди. А цепелін підлітав чимраз ближче і ближче.

І якась частина АКТГ в моєму кровотоці досягнула зовнішньої кори мого наднирника, який виробляв і зберігав глюкокортикоїди для надзвичайних подій. Мій наднирник додав глюкокортикоїди до кровотоку. Вони розійшлися по всьому тілу, перетворюючи глікоген на глюкозу. Глюкоза була їжею для м’язів. Вона допомогла б мені битися, мов дика кішка, чи втікати, мов олень.

А цепелін підлітав щораз ближче і ближче.

Мій наднирник також випустив у мене дозу адреналіну. Я весь почервонів від тиску, що різко піднявся. Адреналін змусив моє серце застукотіти, мов сиґнал тривоги. Він також підняв волосся дибки. Також випустив коаґулянти в кровотік, щоб на випадок поранення мої життєві соки не витекли.

Все, що наразі зробило моє тіло, вписувалося в нормальні робочі процеси людської машини. Але моє тіло вдалося до однієї захисної реакції, яка, як мені сказали, не мала прецеденту в медичній історії. Реакція могла відбутися через те, що закоротився якийсь дріт або перегоріла якась прокладка. В будь-якому разі я також втягнув у черевну порожнину свої яєчка, підняв їх у свій фюзеляж, мов шасі в літаку. І тепер мені кажуть, що опустити донизу їх можна лише за допомогою операції.

Хай там як, Кілґор Траут спостерігав за мною з віддалі пів кварталу, не знаючи, хто я такий, не знаючи про Казака і про те, як моє тіло зреаґувало на Казака.

Траут уже прожив насичений день, але це ще був не кінець. Тепер він побачив, як його Творець перескочив через автомобіль.

Я приземлився на руки й коліна посеред бульвару Фейрчайлд.

Казак був відкинутий загорожею. Сила тяжіння подіяла на нього так само, як і на мене. Сила тяжіння кинула його на бетон. Казак відрубався.

Кілґор Траут відвернувся. З тривогою він поквапився назад до шпиталю. Я покликав його, але це лише змусило його піти ще швидше.

Тож я скочив у свою машину і погнав за ним. Доза адреналіну, коаґулянтів і такого іншого в мені зашкалювала. Тоді я ще не знав, що від цього збудження втягнув досередини яєчка. Там унизу я відчув лише легкий дискомфорт.

Коли я його наздоганяв, Траут біг легким галопом. Я вирахував, що його швидкість — одинадцять миль за годину, і це було прекрасно для чоловіка його віку. Його також переповнював адреналін, коаґулянти і глюкокортикоїди.

Мої вікна були опущені, і я вигукнув до нього:

— Тпру! Тпру! Містере Траут! Тпру! Містере Траут!

Він сповільнив ходу, почувши своє ім’я.

— Тпру! Я ваш друг! — сказав я.

Він ще трохи прочовгав і зупинився, виснажено і задихаючись притулився до загорожі, яка оточувала склад приладів компанії «Дженерал Електрикс». Монограма і девіз компанії висіли в нічному небі поза Кілґором Траутом, чиї очі дико вирячилися. Девіз був таким:

ПРОҐРЕС — НАША НАЙВАЖЛИВІША ПРОДУКЦІЯ

— Містере Траут, — сказав я з неосвітленого інтер’єру машини, — вам немає чого боятись. Я приніс для вас дуже радісну новину.

Він не відразу віддихався, тож спочатку йому було важко говорити.

— Чи… ви… ви… з… Фестивалю мистецтв? — сказав він. Його очі закочувались.

— Я з Фестивалю усього, — відповів я.

— Чого? — сказав він.

Я подумав, що непогана ідея буде