Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

виправдовує себе за те зло, якого на правах недужої завдає іншим.

Після кількох днів ув'язнення в мороці сліпоти потреба бодай найменшої втіхи довела мене до нестями. Я чудово розумів: адже перебуваю в чужому домі і маю тільки дякувати своїм господарям за увагу й турботу, яку вони виявляють до мене. Але їхнє піклування вже не могло вдовольнити мене, ба навіть дратувало, ніби все робилося мені на зло. Так, саме так. Я ж бо здогадувався, що це Адріана піклується про мене. Її увага свідчила про те, що подумки вона завжди зі мною, в моїй кімнаті.

Красненько дякую за таку втіху! Що мені від неї, коли я справді цілісінькими днями невідступно й бентежно думав про Адріану? Вона єдина могла підбадьорити мене і повинна, повинна була б робити це, адже кому як не їй розуміти, яка нудьга мене гризе і як роздирає душу бажання бачити її або хоч знати, що вона поруч.

До моєї душевної бентеги й зажури додалася ще й лють: я довідався, що Пантогада раптово виїхав з Риму. Хіба ж згодився б я аж на сорок днів усамітнитися в темряві, якби знав, що він так скоро поїде!

Аби втішити мене, Ансельмо Палеарі заповзявся довести розсудливими міркуваннями, що морок цей — уявний.

— Уявний? Сліпота — уявна?! — крикнув я.

— Хвилинку терпіння, я вам зараз усе поясню…

І він заходився розвивати (либонь, наміряючись підготувати мене до спіритичних дослідів, які цього разу, аби мене розважити, були б проведені в моїй кімнаті) цілу філософську концепцію, штучну й оманливу, яку можна було б назвати «ліхтарикософією».

Час від часу старий зупинявся, щоб запитати:

— Ви спите, синьйоре Меїс?

Мені так і кортіло відповісти:

— Дякую вам, синьйоре Ансельмо, сплю.

Та оскільки намір у нього був по суті добрий — не залишати мене на самоті, я відповів йому, що вельми зацікавлений і прошу розповідати далі.

І синьйор Ансельмо втовкмачував мені, що собі на лихо ми не влаштовані так, як дерево, яке живе, не усвідомлюючи себе, і якому ніколи не ввижається, начебто земля, сонце повітря, дощ і вітер — дружні або ворожі до нього, та й насправді це не так. А нам, людям, природа подарувала сумну перевагу: ми усвідомлюємо, що живемо. І це викликає в нас ілюзію: ми сприймаємо за певну реальність, яка існує поза нами, своє внутрішнє відчування життя, мінливе й різноманітне в залежності від часу, обставин і випадку.

Для синьйора Ансельмо це відчування життя нагадувало ліхтарик, який ми носимо в собі. Цей ліхтарик показує нам, що є добро, а що — зло. Він відкидає навколо нас то більше, то менше світлове коло, а за межами цього кола панує безпросвітна страшна пітьма. Її не було б, якби в нас не горів ліхтарик, але поки він світить, нам доводиться вважати, що пітьма існує насправді. Зрештою ліхтарик згасне від легенького подуву, а відтак наш суєтний уявний день скінчиться і нас прихистить вічна ніч. А може, ми просто опинимося під владою якогось вищого Єства, що лише розвіяло суєтні образи, створені нашим розумом.

— Ви спите, синьйоре Меїс?

— Говоріть, говоріть, синьйоре Ансельмо, я не сплю. Мені здається, я бачу його, отой ваш ліхтарик.

— От і добре… Але поки ваше око не загоїлося, не будемо заглиблюватись у філософію, гаразд? Ліпше спробуймо простежити за нашими ліхтариками, цими мандрівними вогниками в пітьмі людського буття. Насамперед я сказав би, що всі вони бувають різних кольорів. Як ви гадаєте? І кольори ті залежать від того, які скельця дає нам ілюзія — велика, незрівнянна продавщиця кольорового скла. Мені, наприклад, здається, синьйоре Меїс, що в різні історичні епохи так само, як і в різні періоди людського життя, можна помітити переважання того чи іншого кольору. Чи не так? Адже за будь-якої доби в людей звичайно спостерігається певна узгодженість почуттів, яка дає і світло, і барву ліхтарикам, що є абстрактними поняттями: істина, доброчесність, краса, честь і таке інше… Чи не здається вам, що, скажімо, ліхтарик поганської доброчесності був червоний? А ліхтарик доброчесності християнської — фіолетового, гнітючого кольору. Світло будь-якої суспільної ідеї наснажується колективним почуттям. Коли це почуття перестає бути єдиним, ліхтар абстрактних уявлень стоїть на місці, однак пломінчик ідеї починає в ньому потріскувати, коливатися, гуготіти, як це звичайно буває в усі так звані перехідні періоди. В історії, крім того, нерідко дмуть і буремні вітри, які враз гасять усі ліхтарики. Яка розкіш! Раптовий морок — і в ньому несказанне сум’яття окремих ліхтариків: той поривається сюди, інший туди, той вертається назад, цей креслить кола, і жоден не знаходить свого шляху. Вони зіштовхуються, на якусь мить об’єднуються по десять, по двадцять, але не можуть узгодити своїх рухів і розбігаються знову, охоплені сум’яттям, тривогою і люттю, наче мурахи, які ніяк не можуть знайти входу до засипаного жорстокою дитиною мурашника. Мені здається, синьйоре Меїс, що нині ми переживаємо одну з таких миттєвостей. Морок і сум’яття! Усі великі ліхтарі згасли. Куди нам іти? Може, назад? До ще вцілілих світильників, котрі горять на могилах великих небіжчиків? Мені спадають на пам’ять чудові вірші Нікколо Томмазео:

Мій каганець маленький

Яскраво не палає

І димом не чадить,

Не пихка, не тріщить,

А тихо піднімає

До неба пломінь свій.

Умру — він на могилі

Яриться невгасимо;

Отож від нього ті,

Хто йде у темноті

З задутим світлом мимо,

Візьмуть вогонь живий.

Та що вдієш, синьйоре Меїс, коли в нашій лампадці немає того священного єлею, яким живиться світильник Поета? Багато хто ще й досі ходить до церкви, аби заправити оливою свої ліхтарики. Це здебільшого нещасні, немічні старі люди, безталанні жінки, яких зрадило життя, і вони освітлюють собі шлях у пітьмі нашого існування тендітним, мов у лампадки перед іконою, пломінцем почуття. Вони тремтять над тим пломінцем, дбайливо оберігають його від крижаного подиху згубних розчарувань, аби тільки він горів до кінця, до фатальної межі, яка ось уже зовсім близько. Поспішають до неї, не відводячи погляду від вогника, та одно повторюють: «Бог мене бачить!..», аби не чути гучних покликів довколишнього життя, бо ті поклики звучать для них блюзнірством. «Бог мене бачить…» — промовляють ті люди, бо самі бачать Бога — і не тільки в собі, а й у всьому, навіть у своїх муках, у