Читати книгу - "Без крові. Така історія"

і те, як важко рухалася машина, неначе риба, що пливла проти течії. І тут дорога повернула, повернула велично і лише для мене. Я з жалем відчув, як щось впилося мені поміж лопаток. Певно, то був приклад рушниці. Не знаю. Я впав навколішки. Підбігли люди, вони щось кричали. Та мене вже неможливо було спинити. Я повернув праворуч, обережно притримуючись краю казкової спідниці, яку я пам’ятав усе життя, а коли потрапив на вигинисту спину риб, що часто приносили за наш стіл аромат моря, — натиснув на газ. У ту хвилину, коли мене черговим ударом прикладу збило з ніг і я впав долічерева, я вже на скаженій швидкості здіймався канавою в Пассабене, і поки на мене під нестерпний ґвалт один за одним сипались удари, я знімався у повітря, горланячи своє ім’я. Я заплющував очі і знову з легкістю спускався шиєю найвродливішої у світі жінки, і, перш ніж зникнути з очей на її плечі, я обережно тиснув на газ. Я знову контролював життя. Аби захиститися, я закрив голову руками, адже не хотів знепритомніти. Більше я нічого не відчував. Крім остраху, що смерть забере мене раніше, аніж я доїду до кінця. Я знав, де я хочу зупинитися. Це була нечувана думка і в той же час ще нічого в житті я не відчував так ясно. Проте цей ідеал був у мені завжди. Зібравши останні крихти волі, я обігнув різкий поворот, який я бачив на звивистих дорогах Колле Тарсо, потім опинився в затоці великої річки, на берегах якої красувалися залиті літнім теплом пляжі, і довірив своє тіло її водам, щоб вона віднесла його туди, де я хотів спочити. Я чув, як віддаляються крики і як повітря клекоче в грудях. Ще якийсь час я хапався за кермо, і моє серце ще билося. Не зрадила мене споконвічна річкова мудрість: і ось я на швидкості 140 виїжджаю на пряму-пряму дорогу, де через убогу примітивність війни садили нікчемні літаки і де я віднайшов путь, з якої все починалося. Однієї туманної ночі, багато років тому, йдучи пліч-о-пліч із батьком, я зрозумів, що лише той рух справжній, який веде до сутності речей, туди, де оживає час. Тепер я знав, що в мені він теж є, треба було лишень щодня відкопувати його з-під руїн життя.

Ультімо змовк і нарешті поглянув на мене. Він довго не відривав від мене очей. Було помітно, що є ще щось, про що він змовчав, як про найбільший секрет. Я чекав. Але він не говорив ні слова, тому я спитав: «А що було потім?» Він ледь нахилив до мене голову.

— Було нелегко, — відповів він. — Не завжди стається так, як сподіваєшся. Одначе, — додав Ультімо, — я маю план.

— Який такий план? — спитав я, усміхаючись.

— Добрий план, — відповів чоловік. Потім присунув до мене свого стільця. У нього засвітилися очі. — Я побудую трасу, — почав він. — Коли, не знаю, але побудую. Я побудую таку дорогу, про яку ніхто ніколи навіть і не мріяв. Дорогу, що закінчується там, де й починається. Вона починатиметься нізвідки. Навіть не від сараю чи тину, просто нізвідки. Але люди на ній не ходитимуть, ні, — на ній мчатимуть. Вона не буде мати пункту призначення, бо йтиме в себе саму, вона буде поза світом і поза всією його недосконалістю. Усі дороги світу зійдуться в одну єдину і вестиме вона до мрій кожного, хто вирушить нею в путь. Я намалюю її, і знаєте що я ще зроблю? Я побудую її досить довгою, аби на ній умістилися всі події мого життя одна за одною. Поворот за поворотом, усе, що бачили мої очі і про що пам’ятають і досі. Ані сонце на вечірнім прузі, ані зморшка на всміхнених вустах. Ніщо з того, що бачив я за життя, не піде в забуття. Вона стане особливим місцем, вічним малюнком, досконалим шляхом. І ось що я скажу: коли я нарешті її побудую, то сяду в автомобіль, рушу з місця і сам-один поїду все швидше і швидше. Я невпинно їхатиму, аж поки не заніміють руки і я не буду певен, що пройшов ідеальне коло. Тоді я зупинюся в точнісінько тому самому місці, звідки почав свій шлях. Вийду з автівки і, не озираючись, піду геть.

Він усміхався. Гордо.

— Ти серйозно? — питаю.

— Так.

— Справді?

— Заради цього я живу на білім світі.

Сміючись, я похитав головою:

— Тобі на це знадобиться море грошей.

— А я знайду їх.

Він сказав це так, немов уже мав ті гроші. Я уявив, як він сидить нерухомо за кермом, попереду рівна-рівнісінька дорожня смуга його автотраси — ще мить і він увімкне двигун і проживе своє життя спочатку.

— Як прикро, що того дня мене не буде поруч з тобою, — мовив я.

Ультімо нахилився і кінчиками пальців ледь торкнувся зморшки на моєму лобі, немов хотів запам’ятати її.

— Ви будете там, — відповів він.

Єлизавета

2 квітня 1923 року

Я розпочинаю цей щоденник 2 квітня 1923 року.

Ніякої романтики. Мені лише потрібно зареєструвати мої починання.

Внести в список. Щоб не забути. Так, список.

Хто така: мені 21 рік. Звуть Єлизавета. Росіянка. З Санкт-Петербургу.

Я народилася у палаці, де було п’ятдесят дві кімнати. Кажуть, що його знесли, а натомість побудували сховище для дров. Це лише одне з перетворень, що сталися за останні шість років.

Я вирішила, що забуду все своє попереднє життя, зокрема, рідну землю, яка вже не моя і яку хочу стерти з пам’яті. І не через ненависть, а через байдужість. Мені байдуже. До Росії мені байдуже.

Моя нова Батьківщина — Штати, принаймні наразі.

Не вірю, що у США мені не знайдеться місця.

Те, чого я бажаю:

Мої батьки померли під час революції 1917-го року. Вони позбавили себе життя у своєму маєтку в Бастеркевіці, випивши отруту. Збайдужіння.

Мене врятував американський посол. У потязі, що темної ночі увозив нас геть, було шістнадцять вагонів. Ми були в першому. Я, американський посол, моя сестричка Алма і ще одинадцять біженців із вищого світу.

Американський посол закохався в мою сестричку, а вона сказала, що нікуди не поїде без сестрички Єлизавети.

Саме так я опинилася тут.

Що ж ще.

Грошей не маю. Животію у справжнісіньких злиднях. Живу із уроків музики. Музиці навчилася, бо це входило в обов’язковий набір умінь для жінок нашого суспільного становища, щоб вони змогли вийти заміж.