Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"

– Я рада, що тобі сподобалося.

Ми приводимо до ладу кухню, і я вирішую торкнутися теми, яка мене хвилює.

– Я б хотіла зв'язатися зі своїм дядьком. Ти допоможеш мені в цьому?

Андрій якось дивно дивиться на мене, але не поспішає з відповіддю.

– Усе гаразд? Ти якийсь напружений.

– Віро, нам треба серйозно поговорити, – на мить він замовкає. – Навіть не знаю, як тобі це повідомити.

– Що сталося, Андрію? – судячи з його обличчя, сталося щось серйозне.

– Це сталося нещодавно. Мені повідомила про це людина, яка займалася твоїми пошуками.

– Та кажи вже, не лякай мене! – я вже починаю нервувати.

– Дядько твій... помер...

– Що? – від шоку до мене не відразу доходить сенс його слів.

– Я сказав, що твій дядько помер.

Я дивлюся на нього здивовано, але вже за мить починаю розуміти, що саме каже мені Андрій.

– Ні... ні... – заперечно хитаю головою, горло болить від спазму, я не можу нічого відповісти, навіть дихати стає важко, через сльози, що душать мене.

– Віра, – він кидається до мене і стискає у своїх обіймах.

У мене трапляється істерика. Я ридаю, вчепившись пальцями в плечі Андрія, а він гладить мене по спині і волоссю на потилиці. Він нічого не каже, та мені й не потрібно це. Досить того, що він тут, поруч і своїми розміреними погладжуваннями намагається хоч трохи заспокоїти мене.

І йому це вдається. Через деякий час, я затихаю в його руках. Не знаю, скільки часу ми так стоїмо, поки я не вирішую порушити тишу.

– Коли це сталося?

– Минулої середи.

– Я повинна попрощатися з ним. Ти зможеш відвезти мене на кладовище?

– Віро, може, не варто зараз...

– Ні. Саме зараз. З цією боротьбою за спадщину і через цього клятого Рому, я не змогла бути зі своїм дядьком у його останні дні, – у мене по обличчю котяться сльози.

– Добре кохана, тільки не плач, – він проводить пальцями по моїх щоках, витираючи сльози.

Через годину я стою над могилою дядька. Усвідомлення того, що тепер, після його смерті, почалася гра не на життя, а на смерть, чомусь зовсім не турбує мене. Дядька більше немає, і тепер Рома намагатиметься всіма силами знайти мене. На кону дуже великі гроші і якщо знадобитися, то він буде носом землю рити, тільки щоб дістатися до заповітної мети.

«Як же я його ненавиджу...»

На мої плечі лягають гарячі долоні.

– Віро, ти як? Може, поїдемо вже?

– Так, відвези мене звідси, будь ласка, – я кидаю останній погляд на могилу дядька і, розвернувшись, прямую до машини.

За весь час, поки ми їдемо додому, я не вимовляю жодного слова. Андрій теж мовчить, періодично поглядаючи на мене.

– Мені потрібно ненадовго з'їздити в офіс. Ти зможеш побути одна? – він із тривогою дивиться мені в очі.

– Так, звісно, їдь, а за мене не турбуйся.

– Я швидко, туди і назад, – він цілує мене на прощання і йде.

Поки Андрій відсутній, я бездумно блукаю квартирою, не знаючи чим себе зайняти, щоб хоч трохи відволіктися від поганих думок. Раптово лунає дзвінок у двері.

Спочатку я вирішую не відчиняти і навіть не підходити до дверей, але хтось наполегливо починає стукати у двері. Думаю про те, що навряд чи це може бути Рома, та й звідки йому тут узятися, тому вирішую все ж таки відчинити.

На порозі стоїть молода дівчина. Вона міцно стискає в руках синю папку з якимись документами і помітно нервує.

– Добрий день, – вітаюся з дівчиною, але та у відповідь невдоволено кривиться.

– А ти ще хто така? – невдоволено фиркає незнайомка.

– Я Віра, – поняття не маю хто вона, але вирішую про всяк випадок не конфліктувати.

Дівчина відтісняє мене з проходу і заходить у квартиру.

– А де Андрій? – вона шукає його очима.

– Він поїхав. А Ви власне хто?

– Я його дружина, – вона гордовито дивиться на мене.

Для мене це повна несподіванка. Андрій ніколи не розповідав, що одружений. Та ми, власне, ніколи й не говорили на цю тему.

– А ти хто така і що тут забула? – білявка вже помітно сердиться.

– Я тут живу, – бачу, як від здивування повзуть вгору її брови. Такої відповіді вона точно не очікувала.

– Зрозуміло, його чергове захоплення. Дивно, раніше Андрій не тягнув додому будь-кого. Це на нього зовсім не схоже.

– А я не будь-хто, а його кохана дівчина.

– Та що ти кажеш! А я його дружина! Тож збирай свої речі і провалюй звідси! – кричить вона мені в обличчя.

– Ілона! – грізний голос лунає за моєю спиною.

Я обертаюся і бачу Андрія. Судячи з виразу обличчя, він дуже злий.