Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Глава 46

Автомобіль зупинився перед клінікою. Ображена Злата не зрозуміла, що відбувається, адже до машини кинувся цілий натовп з мікрофонами та камерами.

— Заблокуй дверцята! — Рикнув Нестор.

Дівчина налякано глянула на чоловіка, розгублено запитавши.

— Несторе, що відбувається?

— Секунду, моя дівчинко. — Міцніше притиснув в обіймах до себе, й знову звернувся до охоронця, що сидів на передньому сидінні. — Мирон, виклич підмогу. Нехай розженуть пресу.

— Несторе Дмитровичу, вибачте, та журналюги образяться, і почнуть писати усіляку гидоту.

Романов шумно видихнув, глянувши на Злату міцніше пригорнув її, та невдоволено заговорив.

— Гаразд! Хай охорона все ж підтягнеться, та проведете нас зі Златою до будівлі. І ще, хай посилять охорону, і щоб у клініку пресу не пускали.

Злата налякано дивилася по вікнах. Машину обступили люди. Вона б точно одна не зрушила з місця і не вийшла б з машини нізащо. Добре, що хоч вікна тоновані, то в середину з двору не видно. Автоматично притиснулася до Романова, раптом стало так лячно.

— Не бійся мила. Все добре, це просто моя несподівана поява, викликала ажіотаж у жовтої преси.

Злата зітхнула. «Не тільки у жовтої преси. Самій цікаво, як він пояснить усе». Нестор ніжно загорнув її волосся, поцілувавши у щоку біля самого вушка. Журналісти стукали у вікна, просили відчинити. Від цього, дівчина не могла розслабитися, раптом кинуло в піт. Звільнилася з обіймів чоловіка, взявши пляшку з водою, зробила кілька ковтків та закрутивши пляшку, зняла альпаку.

— Як ти почуваєшся?

— Мені трохи погано. — Здавлено прошепотіла.

— Увімкніть кондиціонер. — Схвильовано наказав Нестор.

Злата сперлася на спинку сидіння, поклавши голову на підголівник, та закривши очі.

— Злато, що з тобою? — В голосі чоловіка чулася паніка.

— Все добре, зараз минеться. — Ледь видавила.

— Що минеться, Злато?

Вона мовчала, знову відчувала спрагу. Тому сівши відкоркувала пляшку й зробила кілька ковтків.

На дворі почувся вереск, а за секунду задні двері відчинилися, біля них вже стояла охорона.

— Ти зможеш йти? — З турботою заглядав в очі чоловік.

Лише погоджуючись кивнула головою, від цієї турботи душа розривалася. Нестор вийшов з машини, подавши їй руку. Від доторку, приємне тепло пронеслося тілом, але не зважала. Не брала зі собою ні речей, ні сумочки, тут аби самим проскочити.

Охорона стояла стіною, та журналісти мов ворони, голосно гомоніли, кидаючи запитання.

— Пане Романов, Діана Шульга заявляла, що цей рік вона жила з вами, що доглядала вас коли ви були в комі, а ви зараз зі своєю колишньою нареченою?!!Як це розуміти?

Ці слова різонули слух. Така заява змусила серце Злати защеміти. По венах пробігся холод. Добре, що Нестор підтримував її за талію, бо йти було важко. Тепер напружено чекала, якою ж буде його відповідь на це запитання.

Чоловік на мить зупинився, притискаючи до себе дівчину. Злата підняла погляд, хотіла зрозуміти, які емоції зараз вирують на обличчі чоловіка.

— Діану Шульгу, я не бачив понад рік. — Заревів Нестор. — В неї, і попитайте, чому вона присвоює собі, не заслужені лаври.

Рушив далі, підтримуючи Злату.

— Ваша дружина запевняла, що була присутня при кожній вашій операції?!! — Це правда?

— Без коментарів! — Фиркнув Романов.

Журналісти тицяли мікрофони буквально в їх обличчя, й завалювали чоловіка гидкими запитаннями.

— Діана заявляє, що ви знову одружитесь? Також повідомляла, що ви зробили їй освідчення. Скажіть, що тоді, поруч з вами робить Стоцька? Чи ви просто приїхали провідати сина?

Від цих запитань стало дурно. «Невже це все правда?». — Сама себе допитувалася Злата. «Якщо це правда, то це триндець». В очах знову на мить потемніло. В момент відчула невагомість. Не встигла кліпнути очима, як опинилася в Нестора на руках.

— Несторе Дмитровичу, вам не можна...

Наче виріс біля них з’явився начальник охорони чоловіка, й забрав Злату у нього з рук. Знову кліпнула очима, бачила розмиту картину. «Отже, це все правда! Гидка, противна правда!». Свідомість помутніла. — «Він таки приїхав заради сина».

Злату віднесли відразу в палату, де взяли аналізи та поставили крапельницю. За кілька хвилин вона задрімала.

Прокинулася від телефонного дзвінка. Медсестра подала їй телефон. Кліпнула кілька разів, телефонував батько. Зняла трубку.

— Привіт, доню! — Піднесеним тоном заговорив Стоцький. — Я чув та бачив в новинах, що твій Романов, живий, здоровий. Ти його бачила?

— Привіт, тату! — Так бачила.

— Доню, з голосом, що? Ти не рада? — Заклопотано допитувався Андрій.

Злата важко зітхнула й взялася заспокоювати батька.

— Рада, тату, дуже рада. — Набрала повні легені повітря та в делікатній формі, вирішила повідомити своє місце знаходження. — Тату я все ж послухала тебе, і от саме зараз, проходжу курс лікування. Я зараз у клініці.

— То може тобі допомога, з малим потрібна? — Схвильовано схопився батько.

— Так, тату, але ж ти постійно зайнятий. — Розгублено промовила.

— Сьогодні не дуже маю роботи, можу під’їхати. Малий з тобою?

— Ні, з нянею, в Галини.

— То я їду до нього, а ти лікуйся, моєму онукові, потрібна здорова мама.

Мимоволі Злата посміхнулася, турбота батька, таки надто приємна.

— Злато, дитино, Романов з тобою? — Напружено поцікавився Стоцький.

Дівчина набрала повні легені повітря, та чесно зізналася.

— Нестор привіз мене у клініку, далі ми розійшлися, я на процедури, він у справах. Тату, ти не хвилюйся, він десь поруч. Все добре! — Хоча сама дівчина, не вірила у свої слова.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍