Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Розділ 21

— Ой коси, коси ви мої…

Довго служили ви мені.

Більше служить не будете,

Під білий вельон підете.

Якщо побував на одному весіллі — вважай, бачив усі інші. Незалежно від того, чи урочиста подія відбувається у фешенебельному закладі, чи у вагоні-ресторані. Головне — на чільному місці молода пара, і в усіх присутніх є поважна причина не оминати наповнену чарку. Доки є сили її підняти, не розхлюпавши. І гостям було чи не веселіше за нас…

В усякому випадку таких радісних облич я не бачив давно. Навіть мої вболівальники, після чергової перемоги не тішилися так натхненно і щиро. Схоже, щоб не казала Надія, а життя в бронепоїзді не аж таке вже приємне.

До нас підходили з вітаннями, щось дарували… Щоправда, здебільшого подарунки отримувала Ніка. Якийсь дріб’язок, без якого не може обійтися жодна господиня… щось суто жіночо-дівоче… Ні, мене теж не обминули. Командир «Бронека» подарував мені шикарний мультитул. Ніж з інструментальної сталі, пилка з алмазним напиленням, шило, викрутка, ножички…  А якщо усе відкрити, пропустити поміж пальців і затиснути в кулаці, то виходив вельми неприємний навіть з вигляду кастет… А ще я отримав чудовий набірний ремінь, який після незначних маніпуляцій, можна було розтягнути у десятиметрову линву. Достатньо міцну, щоб витримати вагу дорослого чоловіка. І — сонцезахисні окуляри-хамелеони. З функцією підлаштування до особливостей обличчя.

Одним словом, нікого не скривдили.

Але найкращим і дуже приємним подарунком стало переведення нас у віп-кубрик. З широченним двоспальним ліжком. Що мене особливо потішило, бо я вже подумки готувався до різноманітних гімнастичних вправ, котрі чекали нас з Нікою на вузьких відкидних поличках, і обдумував, як усі це проробити, так щоб і насолоду отримати і без травм обійтися.

Невеликий гурт представників бригади та пасажирів, котрі ще самостійно трималися на ногах, провів нас до «спальні», потім гості дружно побажали молодятам солодких снів і пішли пиячити далі. Ну, а ми з Нікою… Думаю, пояснювати та деталізувати нема потреби. Хто був хоч раз одружений, знає, чому перший місяць після весілля називається «медовим». А хто ні — може помріяти. В міру уяви…

Тож, стомлені і щасливі, заснули ми лише під ранок. Коли у віконце вже зазирали перші сонячні промені. І, відчуваючи поруч тепло тіла коханої, так міцно, безтурботно та солодко я не спав, мабуть, з дитинства.

Розбудив не надто голосний, але наполегливий стукіт у двері.

— Хто там?

— Перепрошую, що турбую… — долинув з-за переборки голос Надії. — Чи не могли б ви відчинити?

— Хвилинку…

Я заліз у штани і відкрив двері кубрика.

Провідниця виглядала стривоженою і дещо блідою. Хоча, після вчорашнього застілля, сьогодні такі обличчя, мабуть, були в усіх на борту бронехода.

— Щось трапилося?

— Ще ні… Але треба бути готовим до всього. Максиме, скажіть, ви вмієте стріляти?

— Залежить з чого, — відказав я ледь здивовано. — А так — загальну військову підготовку проходив. 

— З кулемета.

— Дванадцять годин теорії. Дві навчальні стрільби. Залік отримав. Але, як ви самі розумієте, практичного досвіду не маю. А чого ви запитуєте?

— Наш штатний кулеметник вчора руку вивихнув… І замінити його ніким.

— Щось ви, Надіє, надто серйозні… — зауважив я, нарешті помітивши в очах провідниці неприховану тривогу. — Проблеми?

— Не факт, але можливі…

— Може, все-таки поясните?

— Через півгодини ми увійдемо в Долину Крилатих — зону активності птерів. Їхні атаки для нас не дивина. Рідко вдається пройти цей відрізок без нападу. Але, зазвичай, вони атакують невеликими зграями. В десять — п’ятнадцять особин. Роблять два-три заходи і, втративши трьох-чотирьох, відлітають.

— І що не так на цей раз?

— Сканери показують нетипову концентрацію птерів. Згідно їх показів, над нами вже баражує кілька десятків потвор. А на межі зони їх зібралося ще більше. З такою велетенською зграєю ми ще не стрічалися.

— І чим це погрожує? — торкнувся я сталевого боку вагона. — Хіба броня потяга по зубах цим пташкам?

— Цим точно ні… — потисла плечиками Надія. — Але у потяга є багато виносного спорядження. Втративши яке ми практично осліпнем і оглухнемо. Без усіх цих радарів, ехолотів, сканерів — ми будемо рухатися як навпомацки. Покладаючись лише на зір машиніста. А це означає — рух лише в світлу частину доби. Що, відповідно, збільшить час перебування на маршруті у два, а то й три рази.

— Зрозуміло… Тобто, ви хочете, щоб я зайняв місце вашого кулеметника?

— Саме так, — кивнула Надія. — Ви — пасажир, ви оплатили повну вартість квитка, куди входить і повна безпека. Тож, ми не можемо нічого вимагати… Але, якщо ви погодитеся, то… скажу відверто… дуже нам допоможете. В бригаді немає зайвих людей, і у кожного, при нападі, своє місце… Звісно, ми дамо раду птерам і без одного кулемета… Та…

— Не треба зайвих слів, — зупинив я дівчину. — Безумовно, можете на мене розраховувати. Жартуєте? Отримати можливість постріляти у потвор… ще й безкоштовно. Та хто з чоловіків, від такого відмовиться? Вам би варто за подібне шоу гроші з пасажирів брати. Трясця! Справжнісіньке сафарі! Оце так пощастило!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍