Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Глава 25

Водій киває. Полегшення в очах проходиться по мені болем. Він хвилюється за Марка сильніше, ніж мав би насправді. Мчу у квартиру, беру деякі речі, щоб мати як переодягнутися і спускаюся назад. Чоловік у машині, заплигую в салон і ми мчимо порожнім містом. Сніг продовжує падати, дорога слизька, та врешті добираємося до квартири Марка. Вона не так далеко від моєї, що дивно. Коли підіймаюся з водієм на останній поверх багатоповерхівки, розумію — Данте живе у дворівневій красі, з терасою та видом на все місто. Дім такий же стильний, сучасний, як мій. Водій впускає всередину, каже, де Марк, а сам йде, кинувши, що в разі чого на зв'язку. Роззуваюся, знімаю куртку, прямую у спальню. Навколо темно, дуже. Ніде навіть нічника чи чогось подібного немає. Єдине джерело світла з вулиці, що проникає крізь великі вікна. Заходжу у спальню. Данте в одних спортивних штанах, лежить на ліжку, важко дихає. Одразу підмічаю на приліжковій тумбі воду, деякі ліки, але вони упаковані, лише одні таблетки недбало кинуті на поверхню. 

— Марк? — тихо кличу.

Напружується. Тіло натягнутим стає, торс блищить від поту. У нього явно температура. Присідаю на краєчок ліжка, торкаюся прохолодною рукою чола шукаючи очима градусник. В темряві досить складно помітити маленький прилад. Відганяю те, що всередині відгукується на Данте. Знищити, що він умовно стер, дуже складно. Особливо, коли бачиш сильного чоловіка таким. Немов життя каже: він теж буває у різних ситуаціях.

— Як ти увійшла? — хрипло питає. Ні вітання, ні чогось іншого. Навіть не питає хто це. 

— Олег впустив, — спокійно відповідаю. Нарешті очима наштовхуюся на градусник. Хапаю з тумби й прошу поміряти температуру. 

— Йди, Сабріно. — наказує.

Сміюся. Навіть у такому стані нічого не змінюється. Марк хоче контролювати все. Хоче тримати стіну між нами цілою. Хоче, щоб та прірва ніколи не зникла. Йому так краще, мабуть, або спокійніше. 

— Ти знаєш, що не піду. Я винна тобі. Віддам борг і тоді…

Данте хмикає, втім, покірно міряє температуру.  Минає хвилина, з жахом дивлюся на цифри — сорок градусів. 

— Ти пив щось від жару? 

— Пив, — хрипло у відповідь.

— Чому відмовився їхати у лікарню? 

Наливаю воду й подаю йому у склянці. Випиває у  два ковтки все.

— Не люблю їх. Все пройде.

— А Марину навіщо прогнав? Вона могла піклуватися про тебе. 

Сміх дивує. Марк дійсно сміється, і навіть щиро. Попри те, що хворий, це дуже гарно. Чоловік іншим стає, немов відкривається справжній бік його душі, той, який захований за сімома замками, у глибокому підвалі. Навколо темно, та я помічаю як змінюється вираз його обличчя. Очі блищать, губи сухі, тіло напружене, гарячка змушує м'язи бути у тонусі. 

— Вона дратує.

Хмикаю. Нічого собі зізнання. Не очікувала, точно не після тієї вечірки, де вона торкалася його як хотіла. 

— Чай заварю, теплий. Потрібно багато пити, буде зневоднення. — уникаю в очі йому дивитися.

Встаю, пальці Марка хапають за зап'ястя раніше, ніж встигаю крок зробити. 

—  Не йди, — просить. 

М'яко усміхаюся. 

— Я повернусь з чаєм, Марк. 

Киває. Пальці повільно відпускають руку. Мчу на кухню. Знаходжу чай, імбир, лимон, тож заварюю напій, а потім повертаюся назад у спальню. Данте заснув за цей час. Дихання важке, не хрипле, на щастя, але часте та швидке. Ставлю чай на тумбу, знову присідаю поруч й просто дивлюся. Про всяк випадок ще раз міряю йому температуру, впала на один градус, отже жарознижувальне діє. Сиджу з ним до третьої ночі, а потім і мене сон зморює. Очі злипаються, пекти починають. Обережно встаю, обходжу ліжко й лягаю поруч. Тіло Марка більше не вкрите потом. Докладаю зусиль, щоб дістати ковдру з-під нього і вкриваю нас обох. Він все ще гарячий, але принаймні не горить. Сподіваюся, температура впаде. Обіймаю за талію, воджу кінчиками пальців по шкірі. На власний страх та ризик. Краще б мені припинити. Заплющивши очі обіцяю собі, що ця слабкість остання. Що дотики, які не можу зупинити, більше не повторяться. Я прийшла допомогти Марку, і все. Борг віддати. Він не раз був поруч. Тепер моя черга. Але на цьому все. Втім, пальці роблять своє. А я врешті засинаю під мирне дихання Данте. 

Прокидаюся від тихого хриплого голосу. Різко розплющую очі й слухаю. Данте швидко дихає. За вікном ще темно, отже ніч досі тримає нас у своєму полоні. Деякий час ми з ним провели в обіймах, я лежу у нього на плечі, а він водить пальцями по руці, ковзаючи від ліктя і нижче, а потім назад. Його голос відчайдушним болем несеться у повітрі:

— Нам не можна. Ти не розумієш. Це… Це неправильно. Ницо, навіть для мене. Я не можу. Хочу, але…

— Ш-ш-ш, — промовляю, притуляюся сильніше, веду долонями по твердих грудях. — Все буде добре, це просто жар.Тобі сниться сон.

Марк завмирає. Напружується, припиняє водити пальцями по шкірі. Дихання фактично не чути. Прокинувся? Навіть серце змінює ритм, тепер зі схвильованого стукоту лунає звук страху. 

— Сон, — повторює за мною. 

— Так, — ніжно шепочу. — І я сон. 

Брешу. Господи, так солодко брешу, а все, щоб не відштовхнув. Навіщо обіцяю собі щось, коли не здатна дотриматися? Навіщо брешу собі в очі? Дурепа! Мала, наївна дівчинка, котра…закохалася у дорослого, складного чоловіка. У нас ніколи не було шансів, і не буде, і все ж я тут. 

— Ти сон, — бурмоче, чую його серце б'ється спокійніше. — Якщо ти сон, тоді можна. В житті, ні. 

— Чому? — непрохані сльози в кутиках очей з'являються. 

— Ти її донька. 

Затамовую подих. Розумію, він про Домініку, власну мачуху. 

— То й що? 

— Хочеш правди, Сабріно? — чую страх у голосі.

— Хочу. — тонка ниточка надії, що зараз все зрозумію, пронизує тіло. Продовжую ніжно водити по тілу Марка, жар  дещо менший, але не спав повністю. Нехай це егоїстично, нехай зараз використовую його хворобу проти нього ж, але як інакше? Мабуть, він навчив діяти так. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍