Читати книгу - "Вогонь і крига"

до стрибка. Аж раптом його шерсть стала дибки. З-поза ясел до кульки моху простяглася довга темна лапа.

— Хмарку, — гукнув Вогнесерд, — зачекай!

Примарні обриси волоцюг яскраво зринули в його голові.

Хмарко сів і збентежено роззирнувся.

З-поза ясел вийшов Тигрокіготь, тримаючи в зубах кульку моху. Він підніс її до кошеняти і кинув на землю просто перед Хмарковими білими лапками.

— Обережно, — прогарчав він. — Ти ж не хочеш загубити таку дорогоцінну забавку?

Кажучи це, темний вояк невідривно дивився на Вогнесерда поверх голови Хмарка.

Вогнесерд здригнувся. Що Тигрокіготь хотів цим сказати? Він же, здається, говорив про клубочок моху… Чи він справді мав на увазі, що Хмарко — просто забавка? У голові Вогнесерда зринув образ Попелапки, яка лежить, покалічена, на узбіччі Громошляху. Це була ще одна забавка, яку він втратив? У його серце вповз крижаний жах, коли він знову подумав, що воєвода Громового Клану може бути відповідальний за цей випадок.

Розділ 25

— Хмарку.

Вогнесерд почув, як із ясел гукає Ряболиця. Тигрокіготь повернувся і побрів геть. Хмарко востаннє підкинув кульку моху і побіг до ясел.

— Бувай, Вогнесерде, — нявкнув він, перш ніж зникнути всередині.

Вогнесерд глянув на небо. Був уже майже сонцепік, саме час вирушати в патруль. Він відчув голод, але ніхто ще не приніс свіжини. Може, вдасться знайти щось на патрулюванні. Вояк поквапився з табору, через тунель, відчуваючи, як примерзле листя хрускотить під його лапами.

Пісколапка і Мишошубка вже чекали біля підніжжя схилу. Вогнесерд задер хвоста, несподівано радий побачити Пісколапку.

— Привіт, — нявкнула та. Мишошубка лише кивнула.

Із тунелю виліз Білошторм.

— Досвітній патруль уже повернувся?

— Ані сліду від них, — відповіла Мишошубка. Але перш ніж вона закінчила, Вогнесерд почув шарудіння у підліску позаду них. Із кущів виринули Верболоза, Вітрогон, Темносмуг і Порохолап.

— Ми пройшли вздовж цілої межі з Річковим Кланом, — доповіла Верболоза. — Ані сліду їхніх мисливців. Патруль Синьозірки ще раз перевірить усе по обіді.

— Добре, — відповів Білошторм. — Ми беремо межу з Тіньовим Кланом.

— Сподіваюся, вони не дурніші за Річковий Клан і теж не полізуть на рожен, — нявкнув Темносмуг. — Адже після останньої ночі вони мали б знати, що ми їх шукаємо.

— Сподіваюся на те, — прогарчав Білошторм. Тоді повернувся до свого патруля. — Ви готові?

Вогнесерд кивнув. Білошторм змахнув кінчиком хвоста і кинувся в орляк.

Вогнесерд мчав за Мишошубкою і Білоштормом. Вони вибігли на схил, навіть не збавляючи темпу. Пісколапка трималась одразу за Вогнесердом; він відчував тепло її дихання, перелазячи з одного кругляка на інший.

Вони ще й до Зміїних Скель не добігли, коли Вогнесерд відчув знайомий зловісний запах. Він уже відкрив рота, щоб застерегти інших, але Мишошубка озвалася першою:

— Тіньовий Клан!

Усі четверо котів спинилися і принюхалися.

— Аж не віриться, що вони вже повернулися! — промурмотіла Пісколапка. Вогнесерд помітив, що шерсть у неї на спині стала дибки.

— Цей запах свіжий, — очі Білошторма люто спалахнули. — Я сподівався, що з Ночезором на чолі в цей Клан прийде хоч трохи честі. Але, здається, холодні вітри з Громошляху позаморожували їхні серця.

Вогнесерд повернувся і пірнув у густі чагарі папороті. Він майже торкався зубами до листя, щоб вловити цей запах Тіньового Клану. Запах був знайомий. Дуже знайомий. Вогнесерд спинився. Цей запах належав Тіньовому воякові, з яким він уже стикався. Але ж якому з них?

Вогнесерд знову рушив уперед, сподіваючись, що нові запахи освіжать його пам’ять. Та несподівано він відчув щось інше. Вогнесерд глянув униз. На землі, поміж стовбурців папороті, лежала купка кролячих кісток. Коти із Кланів зазвичай запорпують кістки своєї здобичі на знак поваги до життя, яке вони забрали. Здригнувшись від здогаду, що це може означати, Вогнесерд взяв трохи кісток і рушив назад крізь хащі. Він кинув докази до лап Білошторма.

Білий вояк люто вирячився на кістки.

— Кролячі кістки? Вояки, які це зоставили, хотіли, аби ми знали, що вони полюють на наших землях! Синьозірка мусить негайно про це дізнатися.

— Вона вирядить бойову виправу проти Тіньового Клану? — запитав Вогнесерд. Він ще ніколи не бачив Білошторма таким розлюченим.

— Їй слід! — прошипів великий вояк. — І я сам поведу її, якщо зможу. Ночезір зрадив нашу довіру, і, присягаюся Зоряним Кланом, його треба покарати.

* * *

— Синьозірко! — Білошторм вивалив кролячі кістки посеред галявини в таборі.

— Синьозірка вже вирушила на патрулювання, — сказав йому Тигрокіготь, виходячи з тіней.

Куцохвіст і Морозошубка повилазили з кубелець, цікаві дізнатися, що відбувається.

Білошторм втупився у Тигрокігтя, досі дихаючи люттю.

— Глянь на це! — кинув він.

Тигрокігтеві не треба було навіть пояснювати, в чому річ — запах говорив сам за себе. Лють поволі розгорілася і в його очах.

Вогнесерд відійшов до краю галявини і спостерігав за двома великими вояками. Доказ був, безперечно, зловісний, але ця знахідка сповнила його запитаннями, а не люттю. Минуло всього три повені, відколи Тіньовий Клан вигнав свого жорстокого провідника, ще й за допомогою Громового Клану. Як Тіньові коти могли настільки оговтатися, щоб замірятися війною проти Громового Клану?

Тигрокіготь, очевидно, не заморочувався такими проблемами. Він уже прикликав до себе Темносмуга і Вітрогона.

— Верболоза і Мишошубка підуть із нами! — оголосив воєвода. — Ми знайдемо патруль Тіньового Клану і так його пошарпаємо, щоб забули дорогу на наші угіддя!

Білошторм кивнув.

— А можна мені піти? — нявкнула Пісколапка. Вона зачаровано бігла услід за білим вояком. Той спинився і глянув на неї своїми блискотливими очима.

— Не цього разу, — сказав їй Білошторм.

Лице кицьки скривилось від розчарування.

— А як щодо Вогнесерда? — нявкнула вона. — То ж він знайшов кістки.

Тигрокіготь примружив очі та наїжачив карк.

— Вогнесерд може залишитися тут і все розповісти Синьозірці, коли вона повернеться, — зневажливо прошипів він.

— Ви підете до її приходу? — запитав Вогнесерд.

— Звісно, — відрізав Тигрокіготь. — Це треба владнати негайно!

Він повернувся до Білошторма і махнув хвостом. Вогнесерд спостерігав, як двоє вояків біжать із табору, а одразу ж за ними — Темносмуг, Верболоза, Вітрогон і Мишошубка. Він чув, як їхні лапи вдаряються об промерзлу землю.

Зненацька Вогнесерд збагнув, наскільки спорожнів їхній табір. Коли Морозошубка із Куцехвостом вийшли на терен і заходились обнюхувати кролячі кістки, він нявкнув:

— Хто пішов із Синьозіркою?

Морозошубка замислилась.

— Сіросмуг, Довгохвіст і Прудколап.

Вогнесерд відчув під хутром неприємний холодок. Принаймні сподівався, що тремтить саме від вітру. Він був єдиним вояком у таборі.

— Глянь до вояцького кубла, Порохолап там? — попрохав Вогнесерд Пісколапку.

Вона кивнула і, пройшовши на протилежний бік галявини, зазирнула до кубла.

— Він тут, — озвалася Пісколапка. — Орляколап також, обидва сплять.

Жовтоікла