Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

Розділ 20. Данило ч.1

Я стояв біля вікна, дивлячись на те, як вона лежить на ліжку. На ній киснева маска, ніс їй вже виправили, синці на обличчі були майже чорні, проте зараз вона не була настільки бліда, як десятьма годинами раніше. Вона дихала розмірено, але на її обличчі була паніка. Цікаво, що їй сниться? Мені хотілося опинитись там, потримати її за руку і говорити, що все гаразд. Але я знав, що є гірші новини, тепер потрібно обміркувати, як правильно їй це сказати. Притулившись чолом до скла, я стояв з заплющеними очима, проте чітко відчув руку на своєму плечі. Я знав хто це. Артем весь цей час був моєю опорою, і коли лікар повідомив вирок, тільки він зміг мене втримати, аби я не вбив лікаря на місці. Ця лікарня не витримала би такої кривавої бані. Тільки зараз, стоячи тут, я розумію, що це не провина лікаря, а тільки мудака Даценка. Якби на те моя воля, я б воскресив його, аби блядь знову вбити.

        - Ти збираєшся їй сказати, коли вона прийде до тями? - Тихо запитав мене друг, ніби нас могла почути Лана.

        - Я не знаю, як їй це сказати, - я відірвав голову від холодного скла і поглянув в очі Артема, - просто, як сказати коханій жінці про те, що я не захистив її? Що вона не зможе отримати те, що стало б для неї  найбільшою цінністю?

        - Ти ж розумієш, що це не твоя вина? - Він намагався бути голосом розуму, але не виходило. Я вимушений був оберігати її. Я дивився на Артема і не розумів, коли він встиг так змінитись. Переді мною стояв вже не той безголовий хлопчина, а чоловік, який розуміє наскільки несправедливий наш світ. - Навіть якщо б ми знайшли її і приїхали раніше, розвиток подій міг би бути таким самим.

        - Знаю, - я змучено потер обличчя долонями, - я так втомився. Але це не важливо, бо зараз головне, аби вона отямилась. І я готовий тут бути днями і ночами.

        - Брат, я знаю, що тобі це необхідно, але тут є медичний персонал. Давай поїдемо додому, ти приймеш душ і переодягнешся. Думаєш вона захоче бачити тебе таким, коли отямиться? Ти постарів за ці дні, прибери цю дурнувату бороду, поїж нарешті і випий кави. На тобі лиця немає.

        - Поки вона не отямиться, я не піду звідси. - Знаю, як ідіот поводжуся, але я не можу по-іншому.

        - Не змушуй мене вирубити тебе і відвезти додому, ти знаєш, що я можу. - Він зробив крок на зустріч і поморщився від болю в плечі. - Данило, я все їй розкажу, якщо ти залишишся тут.

        - Добре, дай мені дві хвилини. - Артем залишив мене в кімнаті і я знову перевів погляд на скло, яке віддаляло мене від рисеняти. - Отямся, рисеня, дозволь мені з тобою поговорити і вилікувати твої рани. - Я приклав кулаки до скла і на мить мені здалось, що її пальці поворухнулись, але це була лише моя фантазія.

        Артем заборонив мені сідати за кермо, тому викликав мені таксі додому, а автомобіль залишився на парковці лікарні. Я не надто сперечався, бо відверто за ці два дні жахливо втомився. Це було не так фізично, як морально і психічно. Надто сильний стрес для моєї нервової системи. Не дивлячись на те, що батько виховував робота без емоцій - в мені залишилось щось живе. І саме це Лана змогла витягнути назовні. Пейзажі за вікном таксі зміняли одне одного, а я все пригадував мить, коли побачив її в клубі, вщент п’яною.

        В ту ніч вона сиділа абсолютно сама і пила коктейль за коктейлем, мабуть, було щось, що вона намагалась запити і забути. Я не збирався заїжджати туди, проте, якась невідома сила тягнула мене туди. Хтозна, що б трапилось, якби я не знайшов її. В моєму клубі так багато різних покидьків, які тільки і шукають шансу, когось отримати на ніч. Вона була такою легкою здобиччю в своїй коротенькій чорній сукні і таким манливим ароматом цитрусів і троянд. Я б все віддав, аби знову побачити її такою, от тільки є одне але…

        Як я доїхав додому, так і не зрозумів, все було, як в якомусь міражі. На автоматі роздягнувся і зайшов в душ. Швидко вимившись, я почистив зуби і прийнявся збривати свою бороду, яка робила мене на десять років старшим. Тільки зараз я бачив у відображенні якогось нового Данила. Тепер на мене дивився чоловік, в очах якого було кохання, а на серці муки і страждання. На гачку для халату висіла сорочка, яку одягала востаннє Лана. На ній зберігся її аромат. Такий солодкий і свіжий водночас. Так пахла любов. Так пахла моя жінка. Швидко закінчивши, я вийшов з ванни і прийнявся одягатись, сьогодні не було настрою на костюм і сорочку. Я пам’ятаю її захват, коли вона побачила мене в джинсах і поло, отже саме в цьому я планую бути, коли вона отямиться. Зробивши нашвидкоруч собі якийсь бутерброд і каву, я перекусив і знову викликав таксі в лікарню. Звісно, варто було поспати, але я не міг. Не тоді, коли вона там одна.

        Я знову стояв перед склом в очікуванні на якісь новини. До мене підійшов хірург, який оперував Лану.

        - Пане Бернет, вона вже поза небезпекою, тому ми переведемо її до палати. Там ви зможете бути поруч з нею, моя вам порада, говоріть до неї.

        - Дякую. - Це було єдине, що я міг йому сказати, не після того, що він мені повідомив.

        Я сидів в залі очікування і тут до мене долетів голос Артема. Якого дідька? Мені здалося, що він поїхав додому, чому я чую його тут. Підійшовши ближче до сестринської, мене вразила картинка, яку я побачив. Мій друг сидить на кушетці, а поруч з ним дівчина, мабуть, медсестра, яка робить йому перев’язку.

        - Як давно ви тут працюєте? - Я давно вже не чув галантності від мого друга ловеласа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍