Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

РОЗДІЛ 21

Томмі робить відкриття

Якусь мить вони вдвох стояли й тупо дивились один на одного, оглушені потрясінням. Якимось несподіваним чином містер Браун випередив їх. Томмі прийняв поразку мовчки. Але не Джуліус.

— Як, чорти б його взяли, він дістався сюди раніше за нас? Ось що мене діймає! — закінчив він.

Томмі похитав головою й похмуро сказав:

— Ось тому й стіжки були нові. Ми мали б здогадатися...

—До біса ті кляті стіжки. Як він нас випередив? Ми мчали сюди як могли. Просто неможливо було дістатися сюди раніше за нас. Та й взагалі, звідки він знав? Гадаєш, у Джейн в палаті диктофон? Думаю, мав бути.

Але здоровий глузд Томмі видавав заперечення.

— Ніхто не міг знати заздалегідь, що вона буде в тому будинку — не кажучи вже про окрему кімнату.

— Це так, — визнав Джуліус. — Тоді одна з медсестер — лиходійка, що підслуховувала під дверима. Що скажеш?

— Усе одно не бачу, що б це змінило, — втомлено відповів Томмі. — Він міг довідатись про це кілька місяців тому й забрати папери, а потім... Ні, на бога, не складається! Вони б їх одразу опублікували.

— Звісно, опублікували б! Ні, хтось випередив нас сьогодні десь на годину. Але як вони це зробили, хоч убий, не збагну.

— Хотів би я, щоб той чоловік, Піл Еджертон, був з нами, — замислено промовив Томмі.

— Навіщо? — Джуліус витріщився на нього. — Вони утнули це ще до нашого приходу.

— Так... — Томмі завагався. Він не міг пояснити власного почуття — нелогічної ідеї, що присутність королівського адвоката якимось чином відвернула б катастрофу. Тож повернувся до попередньої думки. — Марно сперечатися, як вони це зробили. Гру скінчено. Ми програли. Мені залишилося зробити одне.

— Що?

— Повернутися до Лондона якнайшвидше. Треба попередити містера Картера. Лише питання часу, коли буде завдано удару. Та у будь-якому разі він має знати про найгірше.

Обов’язок був не з приємних, але Томмі не мав наміру ухилятися. Він повинен доповісти про свій провал містерові Картеру. На цьому його роботу буде скінчено. Він сів на опівнічний поштовий потяг до Лондона. Джуліус вирішив заночувати в Голігеді.

За пів години після прибуття втомлений і блідий Томмі стояв перед своїм шефом.

— Я прийшов відзвітувати, сер. Я провалився... страшенно провалився.

Містер Картер зміряв його гострим поглядом.

— Тобто договір...

— У руках містера Брауна, сер.

— А! — тихо промовив містер Картер. Вираз його обличчя не змінився, але Томмі помітив спалах відчаю в його очах. Це краще за будь-що переконало його в безнадійності справи.

— Що ж, — мовив містер Картер за хвилину чи дві, — гадаю, ми не повинні ставати на коліна. Я радий, що знаю напевне. Ми повинні зробити все, що можемо.

У голові Томмі промайнуло впевнене: «Безнадійно, і він знає, що це безнадійно!»

Чоловік подивився на нього.

— Не бери близько до серця, хлопче, — лагідно сказав він. — Ти зробив усе, що міг. Ти діяв проти одного з найвидатніших геніїв століття. І підійшов зовсім близько до успіху. Пам’ятай це.

—Дякую, сер. Це страшенно шляхетно з вашого боку.

— Я виню себе. Я винуватив себе, відколи почув цю іншу новину.

Щось у його тоні привернуло увагу Томмі. Новий страх стиснув його серце.

— Є... щось іще, сер?

— Боюся, що так, — похмуро сказав містер Картер. І простягнув руку до аркуша на столі.

— Таппенс?.. — Томмі запнувся.

— Сам прочитай.

Друковані слова танцювали перед його очима. Опис зеленої шапочки, пальта з хусточкою в кишені, з ініціалами П. Л. К. З болісним запитанням в очах він глянув на містера Картера. Той відповів на його погляд:

— Викинуло на берегу Йоркширі, поблизу Ібері. Боюся... це дуже схоже на брудну гру.

— Боже мій, — ахнув Томмі. — Таппенс! Ці дияволи... Ніколи не заспокоюся, доки не поквитаюся з ними! Я їх вистежу! Я...

Жаль на обличчі містера Картера зупинив його.

— Я знаю, що ти відчуваєш, мій бідолашний хлопчику. Але немає сенсу. Ти лише змарнуєш сили. Може, це прозвучить жорстоко, але моя тобі порада: прийми втрату. Час милосердний. Ти забудеш.

— Забути Таппенс? Ніколи!

Містер Картер похитав головою.

— Це ти зараз так думаєш. Що ж, нестерпно думати про... цю хоробру дівчинку! Мені шкода через усе це... надзвичайно шкода.

Томмі ривком отямився.

— Я забираю ваш час, сер, — через силу промовив він. — Не треба вам винуватити себе. Мушу визнати, ми були парою молодих бовдурів, що взялися за таку роботу. Ви чітко нас попередили. Але, Богом клянуся, краще б це я скрутив собі в’язи. Прощавайте, сер.

Повернувшись до «Рітцу», Томмі механічно зібрав свої нечисленні речі, думками перебуваючи далеко звідти. Він досі був приголомшений втручанням трагедії в його радісне звичайне існування. Як їм було весело разом, йому і Таппенс! А тепер — о, він повірити не міг — бути не може! Таппенс — мертва! Маленька Таппенс, сповнена життя! Це був сон, кошмарний сон. Не більше.

Йому принесли записку, кілька слів співчуття від Піла Еджертона, який прочитав новину в газеті. Там був великий заголовок: «КОЛИШНЮ САНДРУЖИННИЦЮ ВВАЖАЮТЬ ПОТОНУЛОЮ». Лист завершувався пропозицією роботи на ранчо в Аргентині, де сер Джеймс мав суттєві інтереси.

— Старий добрий жебрак, — буркнув Томмі, жбурляючи листа в бік.

Відчинилися двері, і увірвався Джуліус зі своїм звичним запалом. У нього в руці була розгорнута газета.

— Скажи-но, що це все таке? Здається, у них тут якась нісенітниця про Таппенс.

— Це правда, — тихо сказав Томмі.

— Хочеш сказати, вони прикінчили її?

Томмі кивнув.

— Мабуть, коли вони отримали договір, вона... уже не становила для них жодної користі, а відпустити її вони побоялися.

— Чорти б мене вхопили! — мовив Джуліус. — Маленька Таппенс. Вона однозначно була найхоробрішою дівчинкою...

Але раптом щось клацнуло в голові Томмі. Він підвівся на ноги.

— А, геть звідси! Тобі ж насправді байдуже, трясця тобі! Ти просив її руки у свій гнилий бездушний спосіб, а я її кохав. Душу б віддав, щоб врятувати її від біди. Я мовчки стояв би поряд і дав