Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

— У мене депутатська недоторканість. Виплутуйтесь самі.

Голованя врятувало те, що слідчий встановив «алібі».

— Ось це і є прогресивний, «лівий» Амосов.

Така характеристика з боку улюбленців Амосова переконала мене в тому, що ризикувати не варто.

Прикро вражений, я повернувся до тих, хто порадив здобути підписи босів науки. Вислухавши, Антономов запротестував:

— Мерзотники. Та що, у нас гідності немає, чи як? Нащо нам страхуватись? Підпишемо й без них…

Отже, два підписи вже є, не такі вже, правда, поважні.

Дуже смутна картина постала переді мною, коли я зустрівся з іншими. Зібрав лише… 7 підписів.

Наступного дня один з тих, що підписались, признався, що його дружина влаштувала скандал через те, що він підписав.

— Але підпис я все-таки залишу.

Обличчя в нього було винувате. Совість — з одного боку, дружина — з іншого. Що мені робити? Бачу, боїться до смерті. Значить, тільки 6 підписів.

— Гаразд, я спалю листа, бо все одно підписів мало.

Він згодився з моїм рішенням — мало…

Розповів про свою «підписантську Одіссею» Дзюбі. Він дуже шкодував, що не пішов до Глушкова поговорити про дзюбиних молодчиків. З тим, що мало підписів, зі мною не погодився: річ не в кількості. КДБ має знати, що не всі мовчатимуть.

Ті, що приїхали з Москви, привезли уривки стенограми процесу над Синявським і Даніелем.

Відчуття кафкіани зростало.

Кафка на цей час став дуже популярний серед молоді. Декілька його творів було опублікувано в журналах. Вийшов том Кафки з «Процесом», накладом 9 тисяч примірників, з них 6 тисяч пішло за кордон.

Вразило, як глибоко Кафка відображає абсурд нашого світу, такого знайомого — радянського в кафкіанській «маячні». Було дуже смішно читати наших критиків про співця «відчуження» в загниваючій феодально-капіталістичній Австро-Угорщині»: якщо ми пізнаємо у цьому відчуженні своє, то який же світ у нас, за «соціалізму»?

Філософські праці про відчуження росли, як гриби. Спершу писали про те, що це ранній Маркс, ще не марксист. Потім писали, що, мовляв, буржуазні філософи кажуть, що ранній Маркс — гуманіст, а пізній — антигуманіст.

Розкопали в «Капіталі» місця, які ясно свідчили про те, що й у пізнього Маркса є ідеї про відчуження, але тільки більш зрілі.

Знайомий філософ розповідав — виявляється, що попередні переклади «Капіталу» низького рівня, вони майже не передають слів про теорію відчуження. Зараз роблять новий переклад.

Він же повідомив, що є багато підготовчих рукописів до «Капіталу». Виявилось, що Маркс на початку роботи писав філософську частину, філософське риштування «Капіталу». З самого ж «Капіталу» філософію майже всю він забрав, залишилась наука. Оповідач був у захваті від цього «риштування»:

— Для сучасної філософії частина, що не ввійшла до «Капіталу», цінніша за сам «Капітал».

Обіцяв дістати почитати… Де воно зараз, риштування «Капіталу»?

Теорія відчуження все більше пов’язувалась із сучасною західною художньою літературою.

Опублікували «Носорогів» Йонеско, потім «Чекаючи на Ґодо» Беккета.

Всі мої друзі, і я також, були захоплені театром абсурду. Це ж і є справжній реалізм. Абсурдності XX століття не можна передати з допомогою критичного реалізму.

З’явились «П’єси» Сартра. Моїм друзям вони не дуже сподобались, мені ж деякі видались чудовими[3].

До «П’єс» опублікували «Слова» Сартра, а також декілька творів Камю. Він вплинув на нас більше.

Коли я наситився новими для мене художніми напрямами, став помічати нові негативні явища як у своїй свідомості й уподобаннях, так і в людях довкола.

Збільшився песимізм, скептицизм, нігілізм і цинізм. Помітив, що у мене з’явився такий собі мазохізм. Естетичними, високохудожніми стали для мене твори, де герої знущаються з себе й зі своїх ідей, де ідеал перетворюється на свою протилежність, де за святими словами таїться огидна дійсність, де герої гинуть без жодного героїзму, а якщо і є героїзм, то абсурдний. Улюбленим словом у філософії стало «лайно», радянський варіант біблійного слова «суєта».

Трохи підтримували пісні Олександра Галича й Висоцького. У Висоцького сподобалось кілька пісень — політичних, або таких, що передавали атмосферу духовного розкладу суспільства. Галича прийняв усього.

На перший погляд, Галич відображав основне — песимізм інтелігенції в країні. Саме це спершу й привернуло до нього. Але, слухаючи його день за днем, по-мазохістськи насолоджуючись трагедією абсурду нашої революції, знущанням над усіма «святими словами», я знову прийшов до віри в найпростіше, людське, в те, що так любив у Ремарка й у Генріха Бьоля: живу людину, її любов, товариські взаємини, шматок хліба, у прекрасне в людині, в природі, в мистецтві.

У Висоцького відштовхувало падіння у світ блатних, блатний жаргон задля жаргону.

Коли Галич використовує жаргон і мотиви блатних пісень, то він відбиває те, що вся країна переповнена таборами й тюрмами, вся країна під поліцейським наглядом і ставлення кожного до міліції й КДБ близьке до ставлення злодія до міліціонера. Насправді й це лише поверхневий шар пісень Галича.

Глибше — філософське значення блатних мотивів. Кримінальник, що сидить у тюрмі чи в таборі, якщо він не просто покидьок, мріє про найважливіші для людини речі, про елементарно людське, на яке надбудовується витончена культура, високодуховне: воля (свобода), повага до себе і товаришів, до жінки. Кримінальник у таборі не тільки поза правами, але й поза умовностями офіційної брехні. У таборі все оголене — ось пригноблені, ось гнобителі, ось стукачі (не хотілося б перебільшувати позитивів табірного життя — і там є брехня, умовності, рабська праця, але легше відійти від соціального фальшу, знайти друзів, які не продадуть. Саме тут падіння людини — падіння без маски. Зате, якщо ти людина, всі твої чесноти виставлені назовні, твоє людське просвічується через найнезначніші вчинки).

Захоплення абсурдом, літературним модерном, зрозуміло, поєднувалось із захопленням сюрреалізмом й абстрактним живописом.

Мені особисто сюрреалізм подобався мало через мою надмірно раціональну свідомість, але Лінке й Шагал просто заворожували — такі вони були близькі.

У Лінке «Покрівлі кричать», крик муки поляків підчас війни, переданий через крик зруйнованих варшавських будинків.

У Шагала — непесимістичний сюрреалізм, і тому Шаґал також став духовною опорою.

Абстракціонізму я не сприймав. Коли щось і подобається, то на суто сенсорному, недуховному рівні, як подобаються відблиски сонця на листі, на воді, як подобається химерне коріння дерев.

Скептицизм і нігілізм, що зростали, відчай, призвели до того, що любов до Євангелія перейшла на Екклезіаста, а потім на Одкровення святого Йоана. До останнього, щоправда, цікавість була недовгочасна — щось вже патологічне бачилось мені в ньому тоді.

Врятувало мене від цілковитого занурення душі в апокаліптичне бачення світу, від цинізму і нігілізму