Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

— Ти більше не боїшся мене? — я пошепки спитав, — ти була просто неперевершеною.

— Мені приємно, що ти почув мене, — Меліса поклала свою долоню на мою щоку.

— Я готовий слухати тебе вічно.

— Ти вже якось казав мені це.

— Бачиш. Я вірний своїм словам, — я посміхнувся і ще раз поцілував її. Вона звісно ж відповіла мені набагато палкішим поцілунком. І далі ми продовжували насолоджуватись одне одним, ніжачись у ліжку до самого вечора. Потім ми привели себе в порядок і вирішили піти повечеряти до ресторану.
Меліса, здається, просто світилась від щастя. Вогники в її очах палали просто з надзвичайною яскравістю. І я був такий радий, що причиною цього є саме я. Ми говорили про все та ні про що. Я відкривав нові грані її особистості та показував свої, звісно ж, часто упускаючи певні моменти, які знати їй зовсім не потрібно. А вже в номері ми засинали в обіймах. І я відчував такий внутрішній спокій, якого ще жодного разу в мене не було. 
Наступного дня ми теж робили все разом. Погода стала вже значно кращою, то ж ми з Мелісою вирішили прогулятися пляжем. Вона знову сказала, що хоче додому, то ж я вирішив підтримати її. Тому дуже вдало знайшов квитки на сьогоднішній вечірній рейс. З Сергієм я вирішив не прощатися. Просто написав йому, що вже повертаюсь та що радий був його бачити. Хоча, насправді, мені було байдуже. Переліт видався якимось важким, я зовсім не міг спати. Меліса теж була дуже втомлена, то ж з анропорту відразу поїхала додому. А мене почав діставати Євген, що постійно надзвонював, як тільки я вийшов з літака. Тому я вирішив зразу поїхати в клуб.

— Що таке, Євгене? — помічник зустрів мене відразу на вулиці, — від тебе неможливо сховатися.

— Гарно виглядаєте. Як відпочили?

— Ближче до справи. Чого стільки видзвонюєш? — повернення додому відразу ж повернуло мені моє роздратування.

— З вами хоче зустрітись якийсь соцпрацівник, — байдуже сказав Євген.

— Що!? Ти що привів його сюди?

— Я… Ну... Ви ж написали, що сьогодні повернетесь і я…

— Євгене…— я просичав його імʼя, — де він!?

— Захаре Вікторовичу, — на вулиці зʼявився той самий чоловік у сірому костюмі, що приходив до мене додому, — нарешті ви тут. Добридень.

— Так, — я прочистив горло, — щось сталося? Знову?

— Ну, взагалі… Батьки пані Інни вже дуже давно чекають вас у себе. Ви ж знаєте, що…

— Так. Так я все знаю, — я перебив його, щоб Євген нічого зайвого не почув.

— То ж можемо поїхати просто зараз.