Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

переїхав до міст, і виник новий четвертий стан – буржуазія.

Проте відтак світ увійшов у XIV століття, гарні часи та надлишок продуктів пішли у забуття, коли погода стала холоднішою й вологішою, а в Атлантичному океані народжувалися потужні шторми (див. розділ 1).

Найдужче постраждало сільське господарство, також упав попит на продукти ремісників, а тому й знизилися ціни. Цей період називають кризою пізнього Середньовіччя. Нині ми б говорили про сильне падіння економік або про економічну кризу.

Міста, які вщерть набилися людьми впродовж Середньовічного теплого періоду, потрохи маліють. А потому починається лихоліття, 1315–1317 роки, – мільйони європейців помирають, коли дощ і холод стають причиною знищених врожаїв і покинутих хуторів.

У густонаселених містах лютували пошесті. Саме про цей період – Пізнє Середньовіччя – ми думаємо, уявляючи «Темні віки» та попутні брудні, розпачливі злидні. Протягом самого Середньовіччя, приблизно 1000–1300 роки, що збіглося із Середньовічним теплим періодом, не все було так погано.

Згідно з однією теорією, казка про Гензеля, Ґрету та відьму-людожерку має коріння у добі, коли охоплені розпачем батьки полишали дітей напризволяще. У будь-якому разі голод розпочав добу соціальних заворушень, анархії та інколи навіть канібалізму.

Наче цих бід бракувало – у середині XIV століття приходить чума, найсмертельніша епідемія, яка будь-коли вражала людство. Усе погіршилося тим, що голод 1315–1317 років послабив європейців, зробивши їх особливо вразливими до хвороб.

Повсюдний холод також посприяв поширенню чуми, принаймні опосередковано. Дослідження демонструють, як уже зазначалося раніше, що холодніший клімат зменшив популяцію щурів, змусивши бліх, переносників хвороби, шукати нових господарів – людей.

Принесені холодом голод, анархія та хаос завдали сильного удару авторитетові духівництва. Іншими словами, упродовж Ренесансу незадоволення стосувалося не лише торгівлі індульгенціями та розкішного життя священників. Годі й казати про фарс, що зветься «Західна схизма» (1378–1417), коли існувало не менше трьох понтифіків водночас, які сперечалися, хто з них справжній папа. Віряни, може, і могли б таке пробачити, якби церковні пастирі достатньо убезпечували паству за складних часів.

Римо-католицька церква тоді мала монополію на релігію в Європі, а молитви були універсальним інструментом супроти всього зла. А коли настали по-справжньому апокаліптичні, жахливі часи, Бог повернувся до людей глухим вухом і, здавалося, молитви не діяли. Тоді люди з легкістю втратили довіру до своїх духовних лідерів. І до світських лідерів, які сиділи, склавши руки, – теж.

Віки мерзотної погоди, голод і пошесті посіяли також усілякі істеричні забобони та віру в надприродні сили. З огляду на всі події у світі, присутність Зла та диявола була очевидною. Людям бракувало цапів-відбувайлів, тож тягар вини за холод, згублені посіви, хвору худобу та епідемії понесли відьми, яких раптово почали бачити геть усюди. Як наслідок, у цей період – а не за доби Середньовіччя, як можна було подумати, – починається полювання на відьом. У Середньовіччі відьомство вважалося маленьким проступком, за що іноді штрафували. Окрім того, середньовічна церква була переконана, що відьмам несила керувати погодою, яка належить до Його Царства. Але ці погляди в Малому льодовиковому періоді змінюються.

Великі переслідування відьом у Європі протягом XVI та XVII століття коштували життя 35 000 людей, з яких 2000 на Півночі. Більшість жертв – жінки, часто бідні вдови, хоч і не всюди. В Ісландії, наприклад, аж 92 відсотки схоплених – чоловіки. У народних зборах, на яких визначали жертву та її долю, брали участь як чоловіки, так і жінки. Навіть об’єктом полювання не завжди були відьми. У Лівонії, приміром, полювали на перевертнів.

Євреїв теж винили у бідах, пов’язаних із кліматом. На них покладали відповідальність за погоду не так часто, але, наприклад, у XIV столітті у Західній Європі вбивали євреїв, намагаючись зупинити чуму.

Сексуальним меншинам – яких тоді стригли під одну гребінку, просто називаючи содомітами, – теж довелося за все розплачуватися. У Венеції францисканець Тімотео да Лукка проголосив перед дожем та іншими сановниками одну запальну проповідь. Він покладав відповідальність за чуму частково на всілякі прояви аморальності та розпусти, що, за його словами, панували у жіночих монастирях, частково на содомітів, яких треба живцем палити, щоб утамувати гнів Бога. Що також ставалося, принаймні певною мірою. Не дивно, що на епідемію чуми це мало нульовий вплив. Вплив відьомських багать у XVII столітті на клімат та неврожаї, на диво, теж був нульовим.

Переслідування відьом набирає обертів після 1487 року, коли побачила світ «Malleus Maleficiarum» («Молот відьом»). Ця праця завиграшки увійшла до списку найогидніших книжок в історії людства. Її написали два монахи-домініканці та інквізитори за сумісництвом – Генріх Крамер і Якоб Шпренгер. До книги увійшли детальні описи того, як вичавити з підозрілих відьом зізнання, у тому числі використовуючи розпечене до червоного залізо та втоплення. Книгу, що систематично видавалася протягом понад 200 років, використовувала як католицька, так і протестантська церква.

Полювання на відьом відбувалося поблажливіше у католицьких середземноморських державах, аніж у протестантських країнах Півночі. Католицькі інквізитори, як правило, до обвинувачувань когось у відьомстві ставилися скептично. А також католики ретельніше давали правову оцінку чаклунству, на яке скаржилися, ніж суди в Центральній і Північній Європі.

У шведському законодавстві статті про чаклунство вижили аж до 1779 року, доки король Ґустав ІІІ не наказав їх вилучити.

Остання людина в Європі, яку засудили та стратили за чаклунство, – служниця Анна Ґельді, повішена в 1782 році у Швейцарії після визнання під тортурами своєї змови з дияволом і зізнання в отруєнні дочок власника будинку. Це надзвичайно пізня доба для подібного вироку, особливо зважаючи на те, що надворі тоді саме панувала середина Просвітництва.

Малий льодовиковий період – це не лише похолодання, полювання на відьом та істеричні забобони. Поки позиції церкви послаб­лювалися, а відьом спалювали живцем, народилося цілком нове наукове бачення світу. Бачення, у якому Земля втратила центральне місце у Всесвіті. І тут – стверджувати це можна напевне – визначну роль відіграли складні погодні умови Малого льодовикового періоду. Суворий клімат і викликані ним труднощі означали, що вченим годі вивчати біблійні тексти й обдумувати цілими днями теологічні проблеми. Тож теологічні питання почали поступатися практичним, світським проблемам.

На жаль, шляхи розв’язання практичних проблем рідко коли полегшували масові страждання людей, що мерзли й голодували. Навпаки: у Малому льодовиковому періоді прогрес у науці й техніці означав винайдення нових, ефективніших способів убивства на одному з незлічених полів бою того часу.

А причини конфліктів цієї доби слід шукати у кліматичних змінах: коли холод і дощ знищують посіви, підіймаються ціни й починається голод. Це, своєю чергою, призводить до соціальних заворушень, повстань і війн. За один-єдиний рік, 1648-й, розпочалися повстання в Росії (найбільшій державі світу) та Франції (найбільш населеній державі Європи), а в Україні, Англії та Шотландії вибухнули громадянські війни. У столиці