Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Я не впевнена, але, здається, вони заявляють, що перебувають у стані війни, — тихим сопрано промовила Чу Мелінда, офіцер зв’язку з Центральною розвідувальною організацією. — Кажуть, повважали наші гірничі буксири ворожими перехоплювачами. Хоча якого ворога вони сподівалися зустріти в наших районах?..

— Мені здавалося, ми з ними не підтримуємо прямого контакту, — здивувався Бісмарк.

— Не підтримуємо, але вони мають цілком розважливу дипломатичну експертну систему на борту. Стверджує, ніби вона спостерігає від ООН і, власне, згідно з ідентифікаторами, і є оонівською спостерігачкою. Вона готова поручитися, що все відбулося через некомпетентність їхнього командування, а значить, якщо Капітолій не хоче обвинуватити ООН у брехні, то краще повірити на слово. Коефіцієнт достовірності у будь-якому разі більше нуль восьми.

— Навіщо ж вони їй дали доступ до своєї системи зв’язку?

— Есхатон знає. До речі, цікаво те, що всі їхні кораблі, крім одного, збудовані на верфі в Сонячній системі.

— І я мала цьому порадіти? — Елдріч насупилася на екран. Корабель відчув її настрій. Курсор на якийсь час навіть виділив гліфи ворожих зорельотів, ловлячи далеку проєкцію світлових конусів флотилії супротивника у приціл гамма-лазерів. — Принаймні поки вони не надумають якусь іншу шкоду. Є зміни в траєкторії стрибка?

— Поки ні, — зазначила Чу. — Так і рухаються в напрямку SPD-сорок сім. Навіщо комусь туди взагалі летіти? За цим маршрутом же не добратися до жодної з їхніх колоній.

— Хм-м. Взялися тут як сніг на голову. Є ідеї?

— Вони або божевільні, або та зв’язкова ООН на борту в них летить у якійсь своїй місії, — розмірковував уголос Бісмарк. — Якщо вони намагаються описати часоподібну криву, щоб дістати якогось свого ворога, то хто… — Раптом його очі округлилися.

— Що?

— Фестиваль! — вигукнув він і закрутив шалено очима. — Пам’ятаєте? П’ять років тому? Вони йдуть не Фестиваль!

— Наступають? — аж пирснула Аріадна Елдріч. — На Фестиваль? Навіщо?

Погляд Чу став скляний, вона підключилася до розподіленого сховища мемів, значно більшого та могутнішого від будь-якої комп’ютерної мережі на Землі часів до Сингулярності.

— Він правий, — промовила вона. — Ці техноскептики збираються напасти на Фестиваль, немовбито це якийсь лімбічний імперіаліст-агресор.

Координаторка бортових систем Аріадна Елдріч, яка зокрема мала під своїм началом вогневу потужність, що й близько не снилася Військово-космічним силам Нової Республіки, нарешті піддалася та шалено розреготалася:

— Та в них не всі вдома!

Телеграма
від мертвих

У часи до Сингулярності самотні людські істоти дивилися на зорі із Землі і втішали себе думкою, що, можливо, Всесвіту просто однаково.

На щастя, вони помилялися.

Одного літнього дня посеред двадцять першого століття, як грім із ясного неба, в жвавий мурашник людської цивілізації вгніздилося щось і розворушило його, немов палицею. Що саме це було — прояв інтелекту, безмежно могутнішого від підсиленого імплантатами людського мозку рівно настільки, наскільки той могутніший від жаб’ячого — питання навіть не стояло. Інше діло — місце, точніше навіть час, звідки він походив.

Іще до Сингулярності нові досягнення в квантовій логіці одержали ледь не рекламний статус езотеричного прориву на шляху до побудови штучного інтелекту в обчислювальній сфері. Вчені також працювали над проблемою передачі інформації назад у часі — як гіпотетичним містком до розв’язання проблеми транспортування матерії з надсвітловою швидкістю, хоча перспективи його застосування в інформаційній сфері все ж таки здавалися важливішими. Ще в двадцятому столітті загальна теорія відносності постановила: надсвітлові швидкості й подорожі в часі передбачають порушення причинно-наслідкових зв’язків — каузальності, — закону, згідно з яким у всього має існувати своя попередня причина. Висувалися різноманітні механізми захисту, закони космічної цензури, які би пояснювали, чому їх порушення не повинно вести до всеосяжної нестабільності Всесвіту, та їх усі було відкинуто, а після настання Сингулярності навіть спростовано.

Водномить кудись зникло щось із дев’ять мільярдів людей, щось їх висмоктало геть із навколишнього видимого всесвіту й закинуло бозна-куди. Без жодного сліду. А на поверхнях внутрішніх планет Сонячної системи раптом з’явилися дивні незнищенні об’єкти (переважно тетраедри, хоч і з домішкою інших, сріблястих, позбавлених маси, правильних многогранників). Обвалилися мережі. І в цьому начисто вискобленому інформаційному просторі людей кристалізувалося одне-єдине повідомлення:

Я Есхатон. Я не бог твій.

Породив мене ти, я існую в твоєму майбутньому.

Не порушуй каузальності в межах мого історичного світлового конуса. А то.

Двадцять років приголомшені виживальці намагалися видряпатись із катастрофічної прірви, коли навколо них зникло дев’ять десятих робочої сили та, наче джунглі, вимерли хитромудрі економічні екосистеми. Ще п’ятдесят років пішло на відродження індустріального потенціалу внутрішніх планет Сонячної системи. І — додатково — десять років, щоб поновити вже застарілі експерименти з тунелювання та міжзоряних подорожей.

У середині двадцять другого століття перший дослідний корабель долетів до Зорі Барнарда. Уже там вдалося розшифрувати слабкі радіопередачі з її малої другої планети і екіпаж зорельота нарешті дізнався, що сталося з людьми, яких забрав Есхатон. Розпорошені по земному конусові світла, вони проти волі мусили колонізувати тисячі нових світів. Вивезені із Землі через «кротовини», вони помандрували не тільки в просторі, а ще й часі — назад у минуле, — вони мали мінімальне життєзабезпечення за рахунок роботизованих заводів та середовища з придатним для дихання повітрям. Історія залюднених планет неподалік від Землі була коротка, але чим далі від рідної системи, тим більше сторіч минало для колоній.

Шок від цього відкриття ще відлунюватиме у розширених