Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

А завтра я просто піду в лазарет і попрошу собі нове горло.

Він присвиснув, коли вона щедро налила йому в чарку.

— Звідки ти знала?

— Що тобі сподобається? — Вона стенула плечима. — Я не знала. Сама виросла на кукурудзяній горілці. Нормальна випивка мені не трап­лялася, аж поки не поїхала по роботі в Сірт… — Її обличчям пробігла тінь спогадів. — Живи довго й щасливо!

— За це не гріх і випити. — Вони трохи посиділи в тиші, смакуючи післясмак. — Мені було би легше, якби я розумів, що відбувається.

— Не думаю, що є сенс хвилюватися по-справжньому. Або не відбудеться нічого, або ми нічого не відчуємо. Найпевніше септаґонський ударник просто пролетить нас на марші, натякнувши, що тут не варто більше хуліганити, і проведе до наступної зони стрибка, поки дипломати сперечатимуться про те, кому платити за завдану шкоду. От щойно наполягла, щоби зв’язок просто так хоча би повідомив їм моє ім’я; принаймні, сподіваюся, це завадить їм стріляти по нас, не поставивши додаткових питань, так би мовити.

— Мене би відпустило, якби я знав, що той корабель уже далеко.

— Розслабся і пий своє віскі. — Вона похитала головою. — Він близько, і з цим нічого не вдієш. Так що годі переживати. Хай там як, навіть якщо по нас відкриють вогонь, то хіба не краще померти щасливим за чаркою прекрасного односолодового, ніж переляканим і в криках?

— Тобі хто-небудь казав, яка ти холоднокровна? Ні, не так. Тобі хто-небудь казав, що ти товстошкура, мов танк?

— І не раз. — Рейчел замислено роздивлялася свою чарку. — Це приходить із досвідом, якого я би нікому не побажала.

— Тобто тобі довелося стати такою?

— Так. Інакше з моєю роботою неможливо. Точніше кажучи, моєю крайньою роботою.

— Чим же ти займалася?

— Гадаєш, я жартувала про атомні бомби й терористів? А це ж була найлегша частина роботи; найскладніше було відшукати мерзотників, які її заклали. Знайти мерзотника, знайти пристрій, пофіксити канал, звідки він її взяв. Зазвичай у приблизно такому порядку. У критичних випадках доводилось давати раду ситуації, коли бомба вже в центрі невідомого нам великого міста на закритичних показниках, а тобі навіть листа з попере­дженням ніякий терорист не прислав. У таких випадках найскладніше було стримувати натовп від лінчування мерзотника, коли ми його знаходили, бо ще ж було потрібно вибити з нього інформацію, де вона захована.

— Були невдачі? — тихим голосом поцікавився він.

— Маєш на увазі, чи гинули внаслідок моєї лажі десятки тисяч людей? — уточнила вона. — Так…

— Ні, не це. — Мартін лагідно взяв її за вільну руку. — Я тебе чудово розумію. В моїй, якщо лажаю я, то за це хтось обов’язково розплачується. Інколи сотні тисяч таких «хтосів». Така ціна хорошого інженера: якщо він виконує свою роботу якісно, її просто ніхто не помічає.

— Принаймні тобі ніхто не намагається завадити виконувати свою роботу якісно, — заперечила вона.

— Ти була би здивована.

Рейчел розслаблено опустила плечі.

— Певна, в тебе є і своя історія. А знаєш, ти непогана жилетка, щоб виплакатися, як для людини, не здатної нормально уживатися з іншими.

— Ти теж напрочуд добре справляєшся, як на постійну невдаху по роботі, — рохнув він у відповідь. — Мартін відпустив її руку й провів пальцями по її потилиці. — Тобі не завадив би масаж. Ти страшенно напружена. Голова ще не розболілася?

— Ні, — неохоче сказала вона і відсьорбнула ще віскі. Чарка майже спорожніла. — Але я відкрита для пропозицій.

— Мені відомо три способи померти щасливою людиною. На жаль, жодного з них не випробовував на практиці. Спробуємо разом?

— Звідки ти про них дізнався?

— На одному сеансі. О, це був хороший сеанс. Серйозно. Доктор Спрінґфілд рекомендує ще одну дозу спейсайдської живої води, потім лягти і застосувати масаж шиї. І якщо, в результаті, многокутник дійде рішення нас розстріляти, принаймні п’ятдесят відсот­ків від нас помруть щасливими. Як тобі моя пропозиція?

— Підходить. — Рейчел утомлено посміхнулася і потягнулася по пляшку, щоб освіжити його чарку. — Але знаєш, ти був правий, коли говорив про помічання роботи. До всього можна звикнути, але від цього не легше. Шкода, я не можу зазирнути їм у голови…

На містку ударного корабля флоту «Неоновий лотос» вдарила бронзова ринда. Над виходами вентиляції курилися прянощі, а за позолоченими різьбленими стовпами, які позначали кінець кімнати, на фоні кромішньої тьми рухалися гліфи яскравих самоцвітів, відкладаючи пройдений шлях. Координаторка бортових систем Аріадна Елдріч відкинулася в кріслі й замислилася перед чорнотою космосу. Вона не зводила погляду з гліфів, які перетинали її вектор біля центру стіни.

— Безкультурні дурні! І що вони собі думали?

— Думання там і близько не було, — сухо зауважив директор операції Маркус Бісмарк. — Наші республіканські сусідоньки, здається, вважають, що від думок псується мозок.

— Таки правда, — хмикнула Елдріч.

За бойовою ескадрою Нової Республіки по траєкторії, що зближувалася з її курсом, рухалася менша хмарка алмазних ромбиків, тактичне крило перехоплювачів з рушіями на антиматерії, які вилетіли з ударника шість годин тому і зараз прискорювались у сліпучому спалаху жорсткого гамма-випромінювання мало не на тисячі «же». Їхні гіліанізовані екіпажі з вивантаженими в комп’ютерну матрицю свідомостями спостерігали за агресорами, холоднокровно чекаючи на ознаки будь-яких активних контрзаходів — прелюдії перед атакою.

— У кого ж, вони думали, стріляють?

Тут пролунав новий