Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

14 Розділ

Їдальня була великим приміщенням із низькими стелями, які, здавалось, тиснули на нас, навіть коли ми мовчки сідали за свої столи. Кожна команда мала власний стіл, прикрашений прапорцем із номером або символом групи. Всі столи стояли в ідеальному порядку, наче на параді, і будь-який шум чи неправильний рух тут відчувався, як щось заборонене.

На нашій формі, яку ми отримали ще на другий день після прибуття, був пришитий наш позивний. Усі ці імена були для мене більше, ніж просто слова на тканині. Вони стали чимось особистим, майже сакральним. Мій "Роса" уже стерся трохи на кутах, але я все одно була горда його носити. Лука, що сидів поруч, доторкався до свого позивного "Тум", ніби перевіряв, чи він все ще на місці, хоча було очевидно, що нитки там ще міцні.

Ми всі мовчки їли. В їдальні розмовляти не забороняли, але кожен інстинктивно тримав язик за зубами. Можливо, через те, що за кожним столом могли сидіти інструктори, або просто через відчуття того, що нас завжди спостерігають. Лорда ми залишили біля входу. Йому дозволяли перебувати в таборі, бо Лука подав усі документи, що підтверджували його статус кінолога. Як же це нас врятувало — хоч якась маленька радість серед постійних тренувань.

— Довго ще вони нас тут катуватимуть? — прошепотіла я до Луки, поки командир відійшов до іншого столу.
— Ще як мінімум два місяці, — відповів він без будь-якої емоції, кидаючи погляд на нашого командира, який говорив щось іншим хлопцям. Лука завжди дивився на командира трохи з викликом, хоч і тримав спину рівною, а руки складеними за спиною, коли той проходив поруч.

Командир мав звичку перевіряти кожного. Його жорсткий погляд змушував навіть найсміливіших випростуватися в струнку. Коли він звертався до когось, ми повинні були вставати й віддавати честь. Руки за спину, плечі назад, погляд уперед — це було обов'язковим.

— Роса, ви сьогодні спите? — голос командира раптово прозвучав так близько, що я ледь не здригнулася.
Я підскочила зі стільця й віддала честь, намагаючись виглядати максимально серйозною. Лука теж встав поруч, хоча питання було до мене.
— Ні, пане командире! Готові до завдання, — відповіла я голосно, так, як нас вчили.

Командир пробурчав щось і пішов далі, залишивши нас із відчуттям, що нас тільки що вивернули навиворіт. Я знову сіла, витерши вологі долоні об штани, і помітила, як Лука злегка всміхнувся.
— Смішно? — я підняла брову.
— Ти так перестаралася, що ледь не зламала себе навпіл, — тихо відповів він, нахиляючись ближче.

Цей день був особливим тим, що нас уперше відправляли на завдання. Ми мали піти до певної точки, забрати багаж і повернутися. Завдання здавалося простим, але, знаючи, як усе тут влаштовано, я була впевнена, що легкого дня не буде.

— Лорда з нами візьмеш? — спитала я Луку, коли ми вже виходили з їдальні.
— Звичайно, — він похлопав по кишені, де лежав якийсь невеликий папірець. — У мене документи з собою, якщо раптом хтось буде проти.

Наступні місяці минали майже непомітно, але водночас дуже важко. Осінь перетворилася на зиму, зима — на весну, а тепер, під палючим сонцем літа, тренування ставали все важчими.

Щодня ми тренувалися по 10 годин. Перерви були тільки на їжу. Жодних відгулів, навіть якщо ти падав з ніг або — для дівчат — навіть у найважчі дні. Було важко, але ми трималися.

Завдяки тому, що ми вже встигли багато навчитися в нашому бункері, нас називали "витривалими". Проте це не заважало іншим дивитися на нас із недовірою або, іноді, з насмішкою.

Одного разу під час завдання, коли я йшла поруч із Лукою, я подумала, що, можливо, це наше єдине спасіння. Лука поруч — і це давало мені силу витримати все це.

***

Перший день у новому класі почався не так, як я уявляла. Я стояла біля дверей, нервово м'яла в руках край підручника, намагаючись виглядати впевненою. Серце гупало так, що здавалося, його могли почути всі присутні. Коли я увійшла до класу, розмова одразу стихла. Всі пари очей звернулися на мене, і це відчуття відразу зробило мене маленькою.

— Ого, новенька, — протягла дівчина з першої парти, гучно хихикаючи. Вона сиділа розвалившись, так, ніби весь світ крутився навколо неї. Я відразу зрозуміла, що це королева класу. Її впевненість, зухвалий погляд і манера говорити були помітні ще здалеку.

— Привіт, мене звати Роня, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

— Роня? Це як "рояль", тільки дивніше? — її слова викликали хвилю сміху серед однокласників.

Мені не залишалося нічого, як мовчки піти до останньої парти. Кожен крок до свого місця здавався вічністю. Я відчувала на собі десятки поглядів, які буквально палили спину.

Спочатку все було на рівні кпинів. Крістіна й її "свита" завжди знаходили спосіб зачепити мене. То вони коментували мою зачіску, то жартували над моїм одягом.

— Що, не було грошей на нормальні штани? — вигукнула Крістіна якось, показуючи на мої джинси.
Я знизала плечима, намагаючись не відповідати, але в її голосі звучала така зневага, що я відчула, як починаю червоніти.

На перерві було ще гірше. Вони завжди чекали мене в коридорі. Одного разу, коли я йшла до їдальні, Крістіна підстерегла мене біля сходів.

— Ой, дивись, у нас тут принцеса, — промовила вона, поклавши руку мені на плече. Її довгі нігті впивалися в мою шкіру, хоч і не сильно, але цього вистачило, щоб я застигла. — Куди це ти?
— В їдальню, — тихо відповіла я, намагаючись вирватися з її хватки.

Її подруги, які стояли поруч, почали хихотіти.
— Вона навіть говорити нормально не може! — сказала одна з них.
— А ну покажи, що у тебе в рюкзаку, — сказала Крістіна, вириваючи з моїх рук сумку.

Я намагалася чинити опір, але це тільки підсилило їхній сміх. Вони витягли з рюкзака мій підручник, блокнот і навіть обід, який мама дбайливо приготувала для мене зранку. Їжа полетіла на підлогу, а Крістіна поставила на це свій черевик. Саме образливе було те що, в таборі дорослих не дозволяли тримати їжу, а мама складала з любов’ю ризикуючи…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍