Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Ой, вибач, я не хотіла, — промовила вона, скрививши обличчя в фальшивій усмішці.

Мені хотілося зникнути в той момент. Сльози підступили до очей, але я знала, що не можу плакати. Вони тільки цього й чекали. Я мовчки підняла речі з підлоги й втекла до класу.

Після уроків вони завжди чекали на мене. Одного разу, коли я виходила з класу, Крістіна з подругами перегородили мені дорогу.

— Ти думаєш, ти тут найрозумніша? — запитала вона, нахиляючись ближче до мене. Її холодний погляд змушував мене відчувати себе ще меншою, ніж я була.
— Я так не думаю, — відповіла я, намагаючись не дивитися їй у вічі.

— Не думаєш? Тоді чому ти постійно вчителям відповідаєш так, ніби ти все знаєш? — її голос ставав голоснішим, і я знала, що втекти не вийде.

Того дня вони зловили мене біля роздягальні й вилили на мене банку клею. Волосся стало липким, одяг прилип до тіла, і я стояла, наче статуя, поки вони реготали.

Чому вони так робили? Чому я стала мішенню? Я старалася бути чемною, не звертати уваги на їхні напади, але це, здавалося, тільки підбурювало їх. Мене найбільше дратувало, що вчителі не помічали нічого. Вони проходили повз, навіть коли Крістіна відкрито жартувала про мене посеред уроку.

Я вирішила не розповідати нікому. Було принизливо визнати, що мене принижують. Можливо, це був мій спосіб зберегти хоча б краплину гідності. Але кожен новий день ставав для мене випробуванням, і я вже не була впевнена, скільки зможу витримати.

На тренуваннях я намагалася викладатися, але у мене не виходило. У бойових мистецтвах я була слабкою, і це тільки додавало підстав для насмішок. Інші дивилися на мене з погордою, і мені залишалося лише мовчки терпіти.

Мій день починався з очікування нових принижень і закінчувався спробами заснути, але навіть у снах я чула їхній сміх і відчувала липкий клей на шкірі. Так проходили сезони за сезонами, поки не настало літо. Мені вже було 9 років.

У таборі завжди було гамірно, але саме вечори видавалися найцікавішими. Ми збиралися після вечері в загальній кімнаті або просто сідали на лавках біля гуртожитків. Темрява повільно опускалася на територію, небо вкривалося зорями, а розмови ставали глибшими. Серед усіх розмов одна тема завжди привертала особливу увагу — Золотий Барс.

Мені здалося, що вперше я почула про нього ще в перший тиждень. Це було щось далеке, незрозуміле, майже легенда. Але останнім часом про Барса говорили все більше, і щоразу розмови ставали тривожнішими. Але я чула і раніше від бандитів.

— Ти чув? — звернувся Грім до Луки, поки ми сиділи на лавці біля їдальні після вечері.
— Що саме? — відповів Лука, не відводячи погляду від свого чобота, який він ліниво протирав ганчіркою.

Я сиділа поруч із ним, тримаючи чашку теплого чаю. Його запах нагадував мені про наш бункер, де ми часто сиділи з Лордом. Тепер же цей чай був майже єдиним затишком у нашому напруженому житті.

— Кажуть, Барса знову бачили, — Шпак нахилився ближче, понижуючи голос. — На північ від табору. Десь біля лісу.

Лука підняв погляд, його блакитні очі стали серйозними. Я помітила, як його пальці стиснули ганчірку трохи сильніше.

— І що? — холодно запитав він.

— І знову когось відправили, — втрутилася одна з Рись, що сиділа неподалік. Її голос був напруженим, майже знервованим. — Але ніхто не повернувся.

Ці слова викликали мурашки по моїй шкірі. Я зробила ковток чаю, намагаючись приховати своє хвилювання, але навіть тепла рідина не змогла заспокоїти мене.

— Ти серйозно? — Лука нахилився вперед, його рухи стали різкими. — Хто саме?

— Двоє старших із третього гуртожитку, — відповів Шпак, киваючи в бік північної частини табору. — Їх відправили минулого тижня.

Ми всі замовкли. Я відчула, як важкий погляд Луки впав на мене, але я не піднімала очей. Щось у цій історії було неправильним, і це відчуття не давало мені спокою.

— А що це за Барс? — нарешті вирішила я втрутитися, піднявши голову. — Чому про нього так багато говорять?

Усі погляди миттєво звернулися до мене. Я відчула себе трохи незручно, але не відступила.

— Ти справді не знаєш? — здивувалася Рись.

Я похитала головою, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині мене розривала цікавість. Я знала про кого мова, але треба було впевнитись…

— Кажуть, це найнебезпечніший ворог, якого тільки можна уявити, — пояснив Влад із серйозним виразом обличчя. — Він живе в горах, але часто з’являється в наших краях. За ним полюють роками, але... — Він замовк, ніби побоявся закінчити думку.

— Але? — підштовхнула я.

— Ніхто ще не повертався після зустрічі з ним, — завершила Маша, її голос був ледве чутним.

Я перевела погляд на Луку. Він виглядав похмуро, а його пальці грали з жетоном на шиї.

— Це лише легенда, — нарешті сказав він, але навіть у його голосі я відчула нотку сумніву.

Мені було важко зрозуміти, чи вірив він у ці історії, чи просто намагався нас заспокоїти. Але одне я знала точно — щось у цьому було справжнім, і я хотіла дізнатися, що саме.

Пізніше тієї ночі, коли всі вже розійшлися по своїх кімнатах, я лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Слова про Барса не виходили з моєї голови. Чому за ним полюють? Чому люди не повертаються? Що взагалі коїться в цьому таборі?

Я перевернулася на бік, обіймаючи ковдру. Важке повітря кімнати здавалося майже задушливим. Мої думки поверталися до батька. Його обличчя спливало в моїй пам’яті, і я відчувала, як у мене стискається серце. Чому мене так тривожить це ім’я?

«Золотий Барс...» — подумки повторила я. Це було більше, ніж просто легенда. І я мала це з’ясувати.

Сонце вже давно зайшло за горизонт, залишаючи по собі лише глибоку темряву й холод, який повільно пробирався в кожну шпаринку. Я сиділа на ліжку, обіймаючи коліна, і вдивлялася в тонку смужку світла, що проникала крізь двері нашої кімнати. Всі вже спали, лише Маша час від часу переверталася на своєму ліжку, видаючи тихі звуки.