Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Твоя сестра виходить заміж? – запитав він.

– Ні, ну ти чув? – роздратовано пхикнула я.– Я просто в шоці.

– А чому? Тобі не подобається її хлопець?

– Він той ще придурок.–закотила очі я.– Але справа не тільки в ньому.

Кріс засміявся.

– Але її він влаштовує.– буркнув він, відпивши кави.

– Це мене й бісить! Цей кретин у поліцію встиг загриміти разів двадцять і її з собою захопити за... скільки вони разом? Роки два–то хоч є? Одружитися вони зібралися!

– Може, подорослішав?

– Ти чому його вигороджуєш?– фиркнула я.

– Тому, що ти несправедлива до них. – знизав плечима він.

– Це ще чому?

– Ти злишся на неї. Гаразд він, ти йому не довіряєш, і він тобі неприємний. Чому ти злишся на неї? Вона ж твоя сестра.– запитував він.

– Так, усе з мене досить. – зітхнула я, в бажанні покинути власну квартиру.

Він схопив мене за руку.

– Вона твоя єдина сестра, Джекі, це її вибір, ти бачиш його наскрізь, гаразд, вона ні, це її помилки, її ґулі, нехай сама їх наб'є, не намагайся її вберегти. Ти просто не зумієш. Вона піде і зробить навпаки в будь-якому разі.

– Пізно, я вже її не вберегла.

– Слухай, ну вона так хоче.

– Вона наївно вважає, що її життя піддасться крутим змінам, якщо вона вийде заміж за цього придурка. Або в принципі вийде заміж.

– Нехай наївна, вона дитина, якщо думає, що з цим її життя круто зміниться, але вона хоче, щоб ти була там. Значить вона не до кінця втратила голову, так?

– Вона сказала, він її напоумив. – склала руки на грудях я.

– То, значить і він не такий поганий, так? – запитав Кріс, дивлячись на мене.

– Я тебе благаю... – фиркнула я, закотивши очі.

– Дай їм шанс, Джекі. – він розвернув мене до себе, взявши за плечі. – Інакше ти сама себе цим отруїш. На них це не вплине, адже ти не маєш права голосу в чужому житті.

Він стояв біля мене, поклавши руки мені на плечі, він був вищий за мене, і я вперлася поглядом у його ключиці.

– Я така розлючена... У мене аж волосся на голові ворушиться, я взагалі не розумію, як мені поводитися! Тому, що іноді з'являється бажання знести голови обом!

Він усміхнувся, обіймаючи мене.

– Ти впораєшся. І я тобі допоможу.

– Господи, у дев'ятнадцять заміж. Де мізки? Вона через нього школу кинула, якби не мої ультиматуми в неї б навіть свідоцтва про закінчення не було!

– А що поганого в дев'ятнадцять одружитися раніше це було...

– У скільки одружилися твої батьки?

– Мама у двадцять чотири, батько в тридцять два.

– Ну ось.

Він засміявся, привертаючи мене до себе. Я завмерла. Щось було в цьому жесті таке буденне. Прості обіймашки на кухні,* в голові заграла Mardy Bum* але, щось... щось видавало його наміри, і коли я підняла на нього очі, його обличчя виявилося набагато ближче до мого, і він без роздумів поцілував мене. Я відчула, що давно хотіла цього, лише, коли це сталось і він притис мене до себе міцніше, а я зчепила руки за його шиєю. Цілуватись з ним було приємно, я відчувала тепло і трепет, що лоскотав мій живіт. Ні, бляха, не метелики. Враховуючи «стабільність» мого харчування, метелики б там уже давно з голоду подохли. Ні, це було хвилювання, задоволення і тамування давнього бажання, що жевріло десь глибоко в серці з моменту, коли я зустріла його вперше.

Ще один прикол, крім маразму з весіллям Ві, Велла почала писати мені на пошту. Люди так ще роблять? Ні, там не погрози, скоріше шляхетне: "я не ображаюся на тебе, просто хотіла б поспілкуватися." Мене пересмикнуло від цього, і я пообіцяла собі хоча б тижні три обійтися без пошти.

Учора Кріс запросив мене на прогулянку на катері. Його друг володіє яхт–клубом, і він знає найкращі місця на воді. Кріс любив дивувати мене чимось милим і простим, але приємним будь–якій дівчині. Я цілеспрямовано хотіла в Париж не за романтикою поїхати. І не в Лувр. Мене хвилював виключно музей д'Орсе. Кріс знав про це, якось ми обговорювали музеї з Меттом, і він передав мої слова братові. Ближче до дня мого народження, Кріс запросив мене на прогулянку, і ми сіли в машину. Пам'ятаю свої очі, коли він припер мене в аеропорт. У мене не було ні валізи з одягом, ні грошей, тільки шкіряний піджак, маленька сумка з косметичкою і телефон. Але боже, я летіла до Парижа зі своїм хлопцем уперше в житті, і в мене тріпотіло в серці від цього. Пам'ятаю, що я з таким натхненням бігала вулицею, фотографуючи все, що бачу. Я вперше зрозуміла блогерів, які знімають свої прогулянки. Якби я залишилася в Парижі тижні на три, точно повернулася б додому блоггером. У музеї я спершу хвилини на три застигла біля "Поцілунку" Родена, а потім біля кожної картини, розштовхуючи туристів і екскурсоводів. Споглядаючи чистоту кольорів, на те, як спритно художник передавав найтонші емоції, як вкладав свою душу в творіння, у мене перехоплювало подих. Хотілося плакати від того, що я здатна бачити і відчувати все це. Що я тут зараз, що я чую те, що хотів сказати художник. Чую через сюжет, через посил, через форму, колір і техніку. Хочеться подякувати за те, що, володіючи таким талантом, він зумів правильно поділитися ним із простими людьми на кшталт мене.